Здається, представницька демократія має доконати українську державу. Останні опитування вкотре доводять, що основна маса електорату абсолютно далека від розуміння бодай азів державного управління, осмислення суспільно-політичних процесів і відчуття реальності. Майже 40 відсотків респондентів знову проголосували б за нинішнього президента, якби вибори відбулися посеред травня 2020 року. «Отче, прости їм, бо вони не знають, що роблять!» – пригадуються слова із Святого Писання. Ну, як ще реагувати на такі вподобання значної частини електорату після року вкрай некомпетентної і недолугої діяльності «зеленої» команди?

Тотальна неосвіченість – характерна вада не лише українського народу. Така тенденція має світовий характер і притаманна навіть країнам з високим рівнем життя. Але, наприклад, Захід давно винайшов запобіжники, а саме: як під фасадом демократії і нібито волевиявлення громадян, обмежити вплив електорату на формування зовнішньої і внутрішньої політики, а простіше кажучи – мінімізувати роль плебсу, позбавити його можливості наробити дурниць особливо в день голосування.

Нині у медіа-просторі можна знайти багато матеріалів, в яких фахівці і журналісти намагаються відповісти на питання: як вберегти державу від її ж громадян. Є багато ідей, наприклад, запровадження паспорта негромадянина (пониження в громадянських правах), введення окремих умов і вимог для політиків, чиновників, всіх державних діячів тощо. Але ці заходи насамперед спрямовані на те, щоб відсікти від державотворчих процесів відверто антиукраїнські елементи. А що робити з пересічним обивателем, який в будь-який момент може обрати нового Голобородька чи втнути ще якусь дурню під впливом чергової маніпуляції?

Вигадувати не потрібно. Скажімо, заснувати двопартійну систему, жодних самовисуванців і мажоритарників. А ви, дорогі виборці, приходьте і голосуйте за один або інший прийнятний для держави варіант. Нічого не петраєте, не подобаються партії, можете на вибори не приходити. В тій же Європі, куди ми так прагнемо, дільниці відвідує жалюгідний відсоток електорату.

Якщо хочеш бути політиком, вступай в одну із двох політичних сил, починай проявляти свої таланти і вчитися з низової ланки. В результаті внутрішньопартійної і міжпартійної конкуренції країна убезпечить себе від невігласів на найвищих щаблях державної влади, а політична система – від приватних проєктів.

Проте, двопартійна система не самоціль. Це лише один із варіантів, як убезпечити державу від маніпулятивних задумів і позбавити охлос можливості кардинально впливати на державну політику, бо як показали останні президентські і парламентські вбори, таке народовладдя може закінчитися катастрофою.

Хто ж тоді повинен керувати країною? Можливо, відповідь треба шукати у призабутих працях ідеологів українського державотворення. Наприклад, В'ячеслав Липинський був переконаний, що українське суспільство нагально потребує нової еліти, бо відсутність провідної верстви позбавляє націю можливості самовизначитися. Актуально, правда? Теоретик українського консерватизму обстоював саме ієрархічну структуру суспільства, де еліта є активною меншістю, яка створює/будує державу, формує націю.

За цією теорією сучасна аристократія має вирізнятися не статками сумнівного походження, а творчим духом, сильною волею і здатністю до самопожертви. Утопія? Хтозна, можливо, новітня українська шляхта, для якої походження, гроші і привілеї будуть другорядними критеріями, а вимоги і обов'язки – на першому місці, вже народилася, набирається сили та здобуває авторитет у всіх царинах нашого життя: на фронті, у волонтерському русі, медичних закладах, де триває боротьба з COVID-19, місцевих органах державної влади і навіть в університетський аудиторіях, здобуваючи необхідні знання.

Липинський вважав класократію найпридатнішою політичною формою для України. Схожі погляди мав Дмитро Донцов, який поділяв суспільство на ініціативну меншість і пасивний чинник нації, тобто народ. На жаль, під час Української революції 1917-1921 років, коли наша інтелігенція марила соціалістичними ідеями, ідеалами свободи і рівності, така модель сприймалася як пережиток минулого.

Водночас нова українська еліта не повинна стати закритим клубом. «Правляча каста» має набути еластичних форм і активно використовувати соціальні ліфти, які живитимуть провідну верству яскравими особистостями, а відповідно – новими ідеями (йдеться про так звану аристократію розуму і таланту за А. Шопенгауером).

Зрозуміло, за нинішніх умов такі перетворення навряд чи можливі, принаймні, парламентським шляхом. Але модерна українська шляхта мусить з'явитися, бо її народження стане логічним продовженням надзвичайно болісної еволюції нашого суспільства. Нова еліта має перезавантажити державу, відправити в небуття нинішніх псевдо-лідерів і нарешті спрямувати пасивну більшість у потрібному напрямку, вказати їй вірний шлях…