Хочеться запитати в державників і патріотів: вас не дратують пафосні спічі політиків про звитяжну перемогу Революції Гідності завдяки мужності і жертовності українського народу? Якщо на хвилі постмайданної ейфорії такий наратив ще більш-менш виглядав природньо, то нині звучить, без перебільшення, як глум. Адже ми знаємо, які цінності та електоральні симпатії сповідує переважна більшість наших громадян…

Про те, що революцію робив не український народ, а пасіонарії, тобто мізерна частка нашого люду, яка абсолютно не відображає загальних настроїв населення, пояснювати не потрібно. Однак тут виникає інше питання: а чи була сама перемога, точніше, чи можна назвати вікторією той суспільно-політичний результат, що ми отримали після Революції Гідності?

Попри героїзм тисяч людей і факт повалення режиму, розвиток подій як і підсумок протистояння підштовхують до думки, що Майдан і навіть його перемога відбулися за чужими лекалами. Тема слизька, причому з різних боків, і незручна для всіх без винятку політиків. Для одного табору дискусії в такій площині означатимуть ревізію сакральних символів, для інших – фактичне визнання іноземного втручання у внутрішні справи України.

Дивні, нелогічні події трапилися з самого початку, зокрема, побиття учасників Євромайдану 30 листопада 2013 року. На той момент у влади не було жодної причини вдаватися до такого кроку, бо протестувальники вирішили піти з центру Києва і зосередитися на інших формах громадської непокори, про що заявили напередодні. Хто віддав наказ «розчищати» Майдан нібито для роботи комунальних служб, так до кінця не з'ясовано. В ЗМІ прозвучало багато версій (фігурували Льовочкін, Сивкович, Захарченко та інші), але не пролунало відповіді на головне питання: навіщо?

Саме нелогічність такого кроку може свідчити про втручання ззовні. Напевне, в Кремлі з самого початку віддавали перевагу силовому сценарію, який передбачав інспірування протестних настроїв в Україні і подальшу корекцію відповідних акцій. Ймовірно, в Москві розглядався і «мирний» план, який передбачав поступову здачу Януковичем національних інтересів України, починаючи з відмови підписати асоціацію з Євросоюзом. Проте цей варіант виглядав надто тривалим і непевним, тому обрали більш ризикований, але ефективний сценарій: завдяки масовим протестним акціям посіяти хаос в державі.

Далі. Протягом Революції Гідності не покидало відчуття, що хтось свідомо підливав масла у вогонь, коли протест вщухав. Тут можна пригадати перших загиблих Нігояна, Жизневського, Сеника та інші події, яких було достатньо, щоб припустити втручання третьої сили. Російські ЗМІ, звичайно ж, звинувачували у всіх бідах американців, що тільки посилювало підозру, бо, як то кажуть, на злодієві шапка горить.

Не секрет, що під час трагічної розв'язки подій на Майдані 20 лютого 2014 року снайпери стріляли в обидва боки, тобто по правоохоронцях теж вівся вогонь, що виглядає логічним, якщо стоїть завдання максимально загострити ситуацію і повалити легітимну владу, остаточно її скомпрометувавши. Для чого це робилося, стало зрозуміло пізніше: анексія Криму і заснування Новоросії, до якої мали увійти південно-східні області України.

Правда, Москві постійно доводилося імпровізувати. Адже Майдан завершився хоч і трагічно, але досить цивілізовано – підписанням угоди між Януковичем та лідерами опозиції, а свідками такого перемир'я стали численні іноземні партнери. Вказаний документ хоч і визнавав капітуляцію тодішнього глави держави, однак надавав його персоні подальшої легітимності, а такий сценарій Росію категорично не влаштовував. Не дивно, що під тією угодою не поставив підпис офіційний представник Кремля, російський омбудсмен Владімір Лукін. А наступного ранку Янукович несподівано зник, переживаючи за власну безпеку. Хто його переконав покинув Київ, здогадатися не важко.

Отже, із самого початку ми були пасивними учасниками спецоперації, яка успішно тривала до етапу гібридого захоплення південного сходу нашої держави. Проект «Новоросія» зазнав невдачі, бо Кремль не врахував купу факторів, головний з який – спроможність українства чинити ефективний опір. Саме цей чинник є головним досягненням Революції Гідності, а не втеча Януковича. «Новоросія» зазнала остаточного краху 2 травня 2014 році в Одесі, коли патріоти, знищивши місцевий антимайдан, дали по носі всім проросійським силам в Україні.

І ще. Історії незалежної України буквально рясніє подіями, які прямо чи опосередковано вказують на руку Москви. В 2010 році Кремль, задіявши п'яту колону в Україні, домігся пролонгації базування Чорноморського флоту РФ у м. Севастополі (Харківські угоди). В 2008 році через позицію Франції і Німеччини, які на той момент особливо тісно співпрацювали з Росією, нам відмовили в долученні до Плану дій щодо членства в НАТО. Не обійшлося без сусідського втручання в президентські вибори 2004 року, коли були сфальсифіковані результати другого туру. Конфлікт біля острова Тузла 2003 року вперше продемонстрував Україні, як виглядає зовнішній відкритий силовий тиск. А в 2000-2001 роках відбулися «касетний» скандал і акція «Україна без Кучми», щоб насамперед скомпрометувати нашу країну на Заході і повернути в братні обійми.

Як бачимо, спецоперація розпочалася не з Євромайдану. Нас мінімум двадцять років схиляють до дружби, причому найбрутальнішими способами, і тільки одному Богу відомо, скільки ще протримається ця постколоніальна держава, очолювана невігласами і населена недалекими людьми.