Вже другий день з подивом споглядаю, як окремі політики, політологи та інтернет-спільнота з патріотичного табору оборюються результатами виборів у деяких регіонах України, насамперед до Маріупольської міської ради, де тотальну перемогу отримали відверто проросійські партії. А чого ви чекали?

Як на мене, таке роздратування базується на хибному уявленні про світогляд значної частини виборців південного сходу України. Зокрема, до електорату Маріуполя не можна ставитися як до недалеких і одурманених українців, котрі вже забули про обстріли міста з боку російських терористів, страхи війти і т.д. Вони все прекрасно пам'ятають, але вважають ту трагедію результатом насамперед злочинної політики української влади (читай: існування української держави), яка розв'язала війну з братським народом.

Пригадую, як наприкінці 90-х побував на курсах, скажемо так, підвищення кваліфікації. Ввечері за чаркою розговорилися з колегами про загрози державній безпеці, і я висловив думку, що єдиним реальним ворогом України залишається Росія. Ви би побачили, який піднявся галас. «Да как ти мог такое сказать?», – з піною у рота волали східняки, особливо представники Харкова і Донецька. Якби не корпоративна солідарність, то ще й пику би набили, бо ніхто не заступився, а західняки лише поопускали голови. Двадцять років минуло, а ситуація не змінилася…

Тобто ми маємо справу з проросійськими громадянами, які ментально відрізняються від пересічного мешканця, скажімо, Полтавщини (спеціально не згадую західні регіони) і через низку причин, що подекуди лежать, без перебільшення, в цивілізаційній площині, патологічно ненавидять або зневажають (хто більше, хто менше) все українське, в тому числі державу. Яскравим прикладом є друге місце Олександра Попова, на виборах міського голови столиці. Це не кияни скурвилися, як може здатися на перший погляд. Високий результат представника ОПЗЖ став можливий завдяки голосам переселенців з Донбасу на тлі низької явки, які, користуючись всіма благами європейської цивілізації, ненав'язливо привнесли часточку «русского мира» в серце України.

Отже, треба добре затямити: такі виборці не є політичними українцями, хоча мають паспорт нашої держави. М'яко кажучи, вони – інші, ментально чужі, тому звинувачувати їх у дурості, короткій пам'яті чи недалекоглядності, як і закликати до здорового глузду, вмовляти чи переконувати – заняття невдячне і шкідливе для реального сприйняття світу та усвідомлення загроз національній безпеці. Ця категорія населення є і залишатиметься загрозою для української державності, особливо в тих регіонах, де вона домінує.

Веду до того, що годі плекати надію на вирішення проблеми ватного електорату, покладаючись лише на пропагандистсько-просвітницькі заходи, бо його перевиховати неможливо. Для того, щоб держава була спроможною боротися за своє існування і до кінця відстоювати територіальну цілісність, умовно наступній владі доведеться вжити радикальних заходів стосовно цієї категорії населення аж до позбавлення її політичних прав, запровадження паспорта негромадянина тощо. Необхідність такого кроку назріла і диктується перебігом подій, що і підтверджують результати останніх виборів.

Інший шлях – нічого не робити, але тоді рано чи пізно ми зіштовхнемся із викликами, набагато масштабнішими і небезпечнішими, ніж події 2014 року.