Як стало відомо, ще в січні 2021 року на нараді в ОПУ усім керівникам ОДА та міським головам обласних центрів наказали до 30-річя чергового відновлення незалежності України встановити 70-метрові щогли з синьо-жовтим прапором. Про недолугість, примітивність цієї ідеї я вже писав.
Тепер відкрию театральну кулісу – повідаю, звідки виникла така «оригінальна» думка щодо відзначення вікопомного ювілею. Колишні актори, сценаристи, продюсери, юристи студії «95 квартал» (а нині – керівники України) десятки разів виступали в Туреччині. Особливо всім подобається співробітництво з турецькою кампанією «Оnur». На території її п'ятизіркового готелю відбувається щорічний фестиваль квартального гумору. В. Зеленський з командою вже віддячили онурівцям багатомільярдними замовленнями в межах проекту «Велике будівництво» під час епідемії коронавірусу.
Всі українські туристи, що бодай раз відвідали Туреччину, помітили особливий – прапорний вияв місцевого патріотизму. В кожному місті, містечку турки обирають найвищий пагорб, встановлюють на ньому найбільшу щоглу з національним прапором Туреччини. Коли ви, приміром, наближаєтесь до Анталії, Аланії, Кімеру чи Манавгату з будь-якого боку автодорогою, перше, що ви бачите, турецький прапор на горі. З креативом, на відміну від захмарних зарплат, в працівників офісу президента України завжди сутужно. Тому ця публіка вирішила «не паритись», а брутально повторити турків. Скопіювати не турецьку якість доріг, комфорт в курортних зонах, високі екологічні стандарти, забезпечення обороноздатності, низькі ціни на продукти харчування власного виробництва, розвинуту транспортну мережу тощо. З цим в Україні минулі 30 років – проблеми. А ось з «театральною величчю» ми традиційно впораємось.
Не буду переходити на особистості нинішніх керівників Миколаєва та області, 1977/1984 років народження. Більшість з них (за винятком 61-річного екс-комуніста Юрія Гранатурова) в 1989 – 1991 роках бігали до школи чи дитячого садочка. Тому запитувати у них, коли національний український прапор верше потрапив до рук теперішніх мільйонерів, безглуздо та недоречно. Але запитати, яким чином ви плануєте відзначити тих, хто вперше, 30-річчя тому, виходив на вулиці Миколаєва та райцентрів області з синьо-жовтим прапором, я маю моральне право. Даруйте нескромність.
Звісно, Миколаїв бачив український прапор й раніше, в 1917 – 1919 роках, як і «паради вишиванок» зразка 1907 року у виконанні М. Аркаса та тодішніх просвітян. Але з ними я не був знайомий ))) На відміну від рухівців, які в березні 1989 року привезли до Миколаєва перші синьо-жовтні прапори. Називаю тих перших прапороносців, кого вже немає з нами: Анатолій Могилевич, Володимир Кіпер, Сергій Вдовиця, Петро Саранчук, Микола Тотосько, Василь Сліпець, Валерій Бойченко, Дмитро Кремінь, Іван Царинний, Іван Максим'юк, Федір Грозов, Володимир Обаранчук, Сергій Жук. Через мізерний розмір пенсії змушені й надалі працювати ветерани РУХу, УГС: лікарі Ігор Грасевич (перший голова Миколаївської Крайової організації НРУ), Ігор Гаврилишин, інженери Раїса Шпак, Валентина Кучеренко, Тамара Кіпер, Володимир Крупка, фермери Володимир Кацан, Олекса Мот, тренер Олег Гіляка та інші.
Сподіваюсь, у місцевої влади цього разу знайдеться сотня бюджетних гривень (це ж не 14 мільйонів на щоглу з прапором) для закупівлі бодай паперових грамот для ще живих ветеранів, яких, на відміну від попередніх щорічних святкувань Дня незалежності, нарешті запросять до святкової зали. Про якусь грошову премію вище згаданим достойникам навіть не мрію. В цих питаннях нашій владі до керівників Львова, І-Франківська, Тернополя чи Рівного ще дуже далеко. Ми краще будемо прапорами мірятись: у кого більше. Що можна чекати від хлоп'ят, окрім замірів, в кого довше чи товстіше…щогла.
Пишу цей текст в якості першого голови Миколаївської філії УГС та голови секретаріату Миколаївського РУХу зі зламаним пальцем правої руки. В квітні 1990 року ми встановлювали синьо-жовтий прапор в Очакові. Місцеві кагебісти виривали прапор з рук, трошки штовхались, вовтузились. Було весело. Зламаний палець якось непомітно та некоректно (нерівно) зрісся. Так і живу з кривим мізинцем. Побратими не знали. З нагоди майбутнього свята зізнаюсь ))) Мене давно вже неможливо здивувати синьо-жовтим прапором….
