https://youtu.be/8tz7CSBgl7I?si=X8QuBp2J2hAwqDBq
Пробую зрозуміти, чого мене нудить від «багатостраждального українства», — і не можу сформулювати. Але відчуваю, що нудить злобною лютою ненавистю саме до «спрямування в минуле» — в народне коріння, збереження традицій,.. А за тим всім стоїть образ козака з «тютюном та люлькою», чи кобзаря з вічно занудними протяжними піснями про героїіне минуле.. І так воно засмоктує перенудженою ще в шкільні роки літературщиною із заяложеними плаксивими емоційними виступами «учителичок-учителиць-учительох» на якихось шевченківських святах чи тематичних вечорах — і конвейєром тупорилого пересиченого співчуттями і награними емоціями виховання дітей в дусі «вічної боротьби мужнього, але знедоленого народу»..
Але тут, сука, відповідь на поверхні лежить: ціле життя займаєшся якимсь сміттям, робиш «з гавна пряники», на ковальське ретро вже дивитися не можеш — але тільки за нього тобі платять — за срані «реалії сьогодення», перезлоблені люттю собачого мату від «все через жопу» (зранку ремонтував перфоратор, бо десь контакт пропав, щітка в гнізді залипла, після обіду ремонтував німецьку нову болгарку 32 см круг — потужна, як звір, а в кінці сраний шпиндик заїдає — і вона не зупиняється... Знов розбирай — викидай сраний пластмасовий гачок через жопу, бо так, як зуб, не виривається..)
А якісь складніші проекти — навіть ті «самопідйомні мачти» з лебідками, які перекриваЛИ БИ зразу цілий базар, чи якийсь простенький «мультикейп» над автостоянкою, чи що там ще було: натяжні склади для ще працюючого «полярону» з просмердженими тютюном коридорами і порожніми проектними залами, в які в'їлася гіркота сигаретної задухи, — і неминуче білобрисе ляльчане бидло, яке «без обіняков», не розбираючись в мікроструктурі, лізе тобою керувати, бо йому має бути НЕ ТАК, як ти розрахував єдиний оптимальний варіант в даній ситуації, а ТАК, як воно десь там бачило (*як та тупа баба з кафешки навпроти мєнтярні, яка відмивала халявне бабло чоловіка-мєнта і не розуміла мого зошита з ескізами в тонких лініях — не хотіла навіть уявляти, що я їй пропонував, але конче хотіла вазонок-пальму в вестибюлі, бо таке бачила в сусідки) — ЯКІСЬ СКЛАДНІШІ ПРОЕКТИ ТУТ ЗАРУБУЮТЬСЯ НА КОРНЮ — БО ДЕБІЛИ ХОЧУТЬ «ПОПРОЩЄ» — БЛИЖЧЕ ДО «ЖИТТЯ РЕАЛЬНОГО», А ТИ ЇМ ПРОПОНУЄШ ЯКУСЬ ФАНТАСТИКУ, ВИСМОКТАНУ З ПАЛЬЦЯ,.. БО «СУСПІЛЬСТВО ХВОРЕ, А ТИ ЙОГО ПОСИЛАЄШ В КОСМОС» — то воно ще війни не знало, ще тільки почало гризтися за «концесії» і будувати церкви одну напроти одної, а прокурений батько «навертав» маму, щоб ходила в нижню греко-католицьку, де правив жирний, аж масний «вітієвато-мовний» о. Богдан, а не в верхню православну, де правив худенький хворобливий хитрожопий о. Андрій..
І, сука, навіть простенький молокопровід, де Ж1 — вода під тиском знизу вгору до гірських пасовищ, а Ж2 — сплав зверу вниз «молочних ковбас, сирних ковбас, бринзових ковбас» (напханих, як кишка, в поліетиленові рукави — щоб вміст ковзав по мокрій пластиковій трубі, а не розмазувався по довжині по ширших плавних каналах..) — то для них неабияка фантастика.. Будуть мучити коня — перти вгору тяжелезну колоду на ланцюгах, потім волоком тягнути назад ту колоду з бочками, які на будь-якому повороті можуть перевернутися, — зачовгано «по старінкє, від діда-прадіда»..
Найгидкіші липкі кошмари — про верхні, вщент «приватизовані» світи — були, як в народній пісні: «я до тої дівчиноньки йшов через городи, заплутався в гарбузинні та й наробив шкоди». Тільки там дівчинонькою і не пахло: самі огорожі з колючими чіпкими чи промащеними чорним солідолом западлянами — а проходу між ними ніякого. Всі одне одного знають — тільки ти там чужий, і тебе врешті ловлять..
Якщо вдуматися — все, що вони висміюють і опльовують, — має глибокий сенс: в тому є ячкась нарешті футуристика, якийсь розвиток: «винаходити велосипед» (а його можна вдосконалювати безкінечно), «мислєю по дрєву» (уявою по траєкторійях руху), «повітряні замки» (надувні і натяжні конструкції), «вилами по воді писане» (проектоване, емпатично просмаковане в уяві — там, де не видно), «много воображаєшь — мало соображаєшь» (типу «окстісь!, схаменись! Втикнись мордою в „життя реальне“, як хробак в бульбу).. І так, сука, кожна ніч проходить недоспана — наполовину в інтернеті, на другу в роздумах, „що не так“ в нашому їбучому в душу занедбаному королівстві з мільйоннократними звуковими і смородовими задушливими повторами..
Прокурена нація, деградована від тютюну, — ВЕЛИКІ РЕАЛІСТИ, ТРУДОГОЛІКИ, які мають купу дурної сили „тягнути волину“ і повторювати день в день ті самі курвиві ритуали, — взагалі не хоче розвиватися, тримає своїх винахідників, технологів, „прогресорів“ в глибокій жопі на грані виживання, — але хоче передирати „вже готове“ в сусідів і в „західних партнерів“.., Шукає „багатого пана“ на свої тупі зануджені голови, щоб тут їм відкрив готелі, привіз макаронні фабрики чи пивзаводи на тягачах з причепом і дав „достойну роботу“ — „щось реальне“, що можна продати, — з обов'язковими перекурами, де можна усвідомити свою „причетність до західної культури“.. Китайці вам в поміч.. Вони теж вміють передерти і зробити „попрощє“.
Зранку сказав одній поважній бабі з сигаретою на трамвайній зупинці: „Прошу пані, тут не можна курити.. Бо вже заїбав той сморід.“ (Отрутою в душу, мертвим рапатим хуєм в горло, гливкою периною приторної задухи, довжелезними шлейфами СМЕРДІ). Але вона не дуже спішила реагувати. Досмерділа до кінця, аж поки прийшов трамвай. І на таку тупу реакцію вже виникає стресовий сплеск прокляття і лютої ненависті до зверхнього хамовитого аррогантного падла — і всього його рабського терплячого оточення.
Самі ж просяться, щоб їх били і страшили, били і страшили „що ж то дальше буде?“ Курвиві тягнуть „помсту з неба“ на свої ниці застрашені деградовані половинчаті душі, які ще й вимагають співчуття і допомоги і влаштовують, сука, якісь перформенси про „незламну націю“ і кричать перед посольствами в мікрофони з тими самими кобзами і танцюльками в вишиванках..
А головастих з уявою, фантазією і якимись унікальними вміннями заставляють тікати на другий кінець світу з деградованого, злодіями „освоєного“ пост-совка — і там якось акліматизуватися і нарешті розвиватися в обраному напрямі — а потім ще й вважають їх своїми. Хуй вам: на самих співчуттях і „виживальному героїзмі“ далеко не заїдеш. Мусить бути хоч якась співрадість, хоч якісь високі частоти, хоч якась любов поза межами могильної тюряги..
Друг з роботи підвозив — розказав анекдота, як чувак заблудився в Олешківських пісках, вже збирався здихати від спраги і спеки, але ще вирішив звернутися до Бога: „Господи дай мені напитися!"... — Тут бах — з неба впала лопата і бас пробубонів: «Копай.» — Він почав рити пісок, вирив ямку — а там вода появилася. Напився, облизав пересохлі губи: «Дякую тобі, Господи!» — «Віддай лопату.» — Підкинув лопату вверх — лопата пропала. Дальше блудить пустелею.. Тут в животі забурчало — голод страшенний. Знов впав на коліна, руки до неба: «Господи, не дай мені з голоду здохнути!» — Знов впала з неба лопата: «Копай!» — той покопав — викопав торбу з харчами — «ВІддай лопату.» Підкинув — лопата пропала.. А в торбі борщ, вареники, сметана, ковбаска — повний кайф.. Поїв, попив, і тут думає: якщо такі діла — може ще й кобіту можна попросити? «Господи! Хочу.. » — «Копай.» — Туди вирив траншею, сюди вирив, по діагоналі, в глибину, вбік,.. Нема нікого-нічого ніяк.. Сів, витер піт і зітхнув: «Господи, як же я заїбався!» — «Віддай лопату.»
Я йому відповів, що така трансформація називається «сублімація» — все в житті робиться тою пердячою парою..