Сьогодні ми часто говоримо, що росія завжди була агресивною країною, яка жорстоко захоплювала землі своїх сусідів. Проте ми є особами зацікавленими, бо зараз самі потерпаємо від нападу росії. Тому навіть не всі із наших друзів на заході вірять нам в цьому аспекті.

А ось самовикриття від особи яка була одним з архітекторів відповідної політики у ХІХ сторіччі.

Це фрагмент з книги головнокомандувача збройних сил Росії Далекому Сході з липня 1904 по лютий 1905 р. генерал-ад'ютанта О.М. Куропаткіна, який до цього був військовим міністром росії, а ще раніше брав участь у загарбницьких війнах імперії.

(виділення моє)

Главные задачи, поставленные нашей армии в XVIII и XIX столетиях, заключались в расширении границ наших на северо-западе и юге с целью выхода к морям Балтийскому и Черному.

…

Протягом XVIII та XIX століть розширення території супроводжувалося поступовою зміною накреслення кордонів по всій довжині, за винятком більшої частини кордону з Китаєм, що від долини р. Катуні до гирла р. Шилки залишався незмінним протягом двох століть.

Зусиллями армії західний кордон порівняно з 1700 роком, відсунутий від Москви замість 450 верст більш ніж на 1000 верст.

На північному заході та на півдні ми дійшли за два століття до природних перешкод: морів Балтійського та Чорного. Водночас з боку Кавказу та Середньої Азії ми висунули свої межі далеко вперед.

За два століття зовнішні війни з метою виходу до моря Балтійського та Чорного супроводжувалися наступною напругою сил.

Для виходу до Чорного моря у боротьбі з Туреччиною брало участь 3,5 млн. бійців, і ми втратили до 750 000 людей.

Для виходу до Балтійського моря у боротьбі зі Швецією брали участь 1 800 000 чоловік, і ми втратили до 700 000 людей.

Вже ці цифри вказують, яких жертв ми мали очікувати при прагненні міцно стати на берегах Великого та Індійського океанів, якби на російську армію було покладено ці завдання у XX столітті.

Розширення меж Росії у всіх напрямах і виходи до моря Балтійського, Чорного, Великого океану привели Росію до оволодіння різними народностями, чужими і навіть ворожими до Росії.

Нині наш державний кордон із внутрішнього її боку стало оточувати населення, недостатньо міцно пов'язане з російським народом, і в цьому відношенні наш кордон 1900 р. у військовому сенсі є менш сприятливий, ніж був у 1700 р. Якщо населення Росії і зросло за два минулі століття з 12 млн. до 130 млн., необхідно взяти до уваги, що у той самий час у межах Росії та на її кордонах нині перебувають понад 40 млн. народностей, частиною споріднених російському населенню по племінному складу, але чужих за релігією та історичному минулому, частиною чужих же як за походженням, так і по релігії.

Протягом двох століть мир тривав 71 2/3 року. Протягом інших 128 та 1/3 року велося 33 зовнішніх та 2 внутрішніх війни.

За політичними цілями, для досягнення яких вчинялися війни, останні поділяються так:

для розширення кордонів — 22 війни, які зайняли загалом 101 рік боротьби;

з метою оборони — 4 війни, що зайняли загалом 4 1/4 роки боротьби;

в інтересах суспільної політики — 7 воєн і 2 походи, що зайняли загалом 10 років боротьби;

внутрішніх ведено — 2 війни, які зайняли 65 років;

утихомирень бунтів було 5, що вимагали 6 років воєнних дій.

Війни минулих двох століть залучили до бою близько 10 млн. людей, з них близько однієї третини втрачено для народу, у тому числі вбитих і поранених майже один мільйон.

Зміна бойового складу армії (без ополчення, другорядних команд та запасних частин) з 1700 по 1900 р. йшло в наступній поступовості:

У 1700 р. на 12 млн. жителів було 56 000 військ бойового складу, тобто 0,47% від населення.

У 1800 р. на 35 млн. — 400 000, тобто 1,14%.

У 1900 р. на 132 млн. — близько 1 млн., тобто 0,75%. [46]

До цього слід додати, що у 1700 р. армія лише формувалася і що у найближчі роки чисельність її бойового складу зросла до 150 000, тобто на 1,3 %.…

Щодо можливих завдань для російської збройної сили у XX ст. мною у всепідданій доповіді військового міністра в 1900 р. вміщено наступні рядки:

«…Протягом XVII та XIX ст. головним завданням Росії було розширення її кордонів.

Тому безперечно, що питання про кордони має бути поставлене на першому плані й нині. Звідси випливає необхідність з'ясувати основне питання: чи задоволені ми нині своїми кордонами, і якщо не задоволені, то на яких ділянках і чому?

Це саме питання має бути досліджене і для наших сусідів по відношенню до кордонів з нами.

…

Але, можливо, досягнувши шляхом страшних зусиль та величезних жертв протягом двох століть кордонів, які нас задовольняють, ми поставили тих чи інших зі своїх сусідів у таке становище, що вони своїм завданням протягом XX ст. змушені поставити відторгнення від Росії придбаних нею земель?

Тоді небезпека воєн для нас не усунеться, але війни матимуть характер оборонний».