Росіяни мають погану традицію: як тільки їм здається, що у них в країні все добре, вони лізуть зі зброєю в Україну. За останні триста років це не вперше, не вдруге, і навіть не вдесяте.
Відповідно, українське військо вже не раз виганяло окупантів.
Навесні 1918 року наші війська разом з німецькими союзниками визволяли Лівобережжя від росіян. (Саме тоді вперше прозвучала епічна теза про те, що «їх там немає».)
Крім драматичних моментів цієї історії, бували там і кумедні ситуації, про одну з яких ідеться у спогаді Всеволода Петріва, тоді полковника українського війська, командира полку імені Костя Гордієнка.
Отже, весна 1918, Полтава:
Врешті вечеря закінчилась, відсуваються столи, всі переходять до сусідньої кімнати, дехто добре вже під охотою. Має бути баль — але танцювати нема з ким і справа обмежується вальсом, який починає сам фон дер Ґольц, і мазуркою з Натіївом у першій парі.
Генерал фон дер Ґольц веде мене в одну з бічних кімнат і довго з'ясовує мені, що головним винуватцем війни та руїни Росії є Англія, що все зло від неї, а потім починає розпитувати мене про справу творення українського війська, про український рух і т. інше.
…
Важко пояснювати соціяльні процеси такій авдиторії, хоча серед неї є і племінник творця «Фольк ім Ваффен» — фон дер Ґольц молодший.
Між тим із сусідньої кімнати чуємо замість нескладного гамору — пісню.
Прислухуюсь, безумовно, українська: «Гей на горі там женці жнуть».
Слова ніби теж українські, але щось невиразні.
«Підемо, подивимось, як молодь веселиться», — каже фон дер Ґольц…
Пішли та бачимо, як група німецьких старшин сидить на кріслах та на столах, а перед ними Олекса Григоріїв диригує цим імпровізованим хором.
«А дивись, батьку, як українізуємо німців!» — каже Григоріїв, посміхаючись. «Покинь, Олексо, шкода пісні!» «Ні, хай співають та вчаться, ковінька їх матері! Зер шлехт — нох айнмаль!..» «Кей! толіною, кей! целено-о-о-ю коцакі ітуть!»…
Олекса люто лається, поправляє, і хор починає так-сяк вирівнюватись, а фон дер Ґольц, із веселою посмішкою старшого, дивиться, молодь веселиться.
Прошу отамана Натіїва відпустити мене. Треба їхать до своїх, на той беріг Ворскли, щоби хоч трохи поспати перед вимаршем. Та куди там!
Навіть чути не хоче. Мовляв, незручно, коли німецькі старшини ще тут.
Це вже така стара військова традиція. Що ж діяти! А німці попивають собі лікери та веселими очима дивляться, як гуляє молодь.
Вже стало сіріти, коли по полтавських порожних вулицях ішов дивний відділ. Попереду декілька старшин гайдамаків, а за ними дещо похитуючись німці. Перед німцями висока постать Олекси…
Дзвінко відбивається від стін, ніби мертвих будинків: «Кей! толіною, кей, целєно-о-о-ю коцакі ітуть».
Пригадується ота пісня, як то було в Києві, коли під час боротьби подавали ми нею гасло, що йдуть свої.
Українська пісня завжди відігравала велике значення для нашого війська. І співали наші військові тоді дуже непогано.
Творча ініціатива КІЛok.art разом з Тарасом Компаніченком перевипускає календар «Пісні Української революції» на 2023 рік.
Це не просто спроба популяризувати нашу мілітарну пісенну культуру: весь прибуток від продажу календаря через сайт та соцмережі KІЛok.art піде на допомогу ЗСУ.
Замовити календар можна тут:
https://www.kilok.art/2022/12/26/3611/
