Сьогодні на 34 річницю аварії на ЧАЕС треба не лише пафос, але й глибший погляд у минуле, та нарешті погляд і у майбутнє.

Є популярна теза, що Чорнобильська катастрофа стала фатальною для СРСР. Але ж її можна тлумачити в різних площинах.

В площині страху – що Кремль просто здригнувся перед масштабами катастрофи та зрозумів, що після ядерного «фолауту» СРСР ніколи не відновиться.

Або ж в площині гордині та падіння ілюзій – бо радянський «атомний проект» спіткало найбільш можливе у світі фіаско – реактори типу РБМК та їх дешева електроенергія були потрібні, щоб радянська промисловість змогла перейти до виробництва надійніших реакторів типу ВВЕР.

У ту епоху на атомну енергетику покладались такі ж масштабні надії, як нині — на вітрову та сонячну енергетику. Мова була не тільки про повну відмову від вугілля, але й навіть про випробування літаків із атомними реакторами. Наш «Антонов» на повному серйозі проектував модифікації літаків Ан-22 «Антей» та Ан-124 «Руслан» із ядерною силовою установкою.

Коли ми зрозуміємо, чим в перші дні катастрофи жило радянське керівництво – страхом чи порожнечею із-за втрачених ілюзій, тоді ми й достеменно зрозуміємо увесь мотив дій Кремля у той час.

До аварії на ЧАЕС Совєти на повному серйозі проектували атомні теплоелектроцентралі, в яких вода мала спочатку бути охолоджувачем реакторів, а потім – теплоносієм в кожен дім. Просто на тлі Чорнобильської катастрофи вчасно стало зрозуміло, що радіоактивна вода – це в принципі небезпечно, а пускати її по трубам в домівки – подвійно небезпечно, «променева хвороба» як побічний ефект.

Хоча уваги вартий і проект мобільних АЕС «Памір» на базі тягача МАЗ, потужністю в 25 МВт. Таких агрегатів 2 одиниці встигли побудувати, але після катастрофи на ЧАЕС знищили «про всяк випадок».

І ще не слід забувати, що Верховна Рада УРСР в 1990 році спочатку запровадила мораторій на будівництво нових енергоблоків АЕС на території України, від якого потім мусила відмовитись. Сидіти при свічках із-за «віялових відключень» виявилось дуже незручно.

А ще в медійному дискурсі про блек-аут в окупованому Криму зразка 2014-2016 років загубилось важлива деталь – чомусь росіяни не взялись відновлювати будівництво АЕС біля Щьолкіно.

Щоб не створити проблем нащадкам, ми маємо зараз уважніше ставитись до маневрів, які нині відбуваються в секторі атомної енергетики.

Ми просто зобов'язані мати власний «атомний проект». Економічні реалії потребують добудови двох енергоблоків на Хмельницькій АЕС, а національний гонор – організації виробництва власних ТВЕЛів, на заміну американським чи російським.

Але схоже, що «моновлада» керується зовсім іншою логікою. Спочатку замість великих енергоблоків вони збирались будувати так звані «модульні АЕС» невеликої потужності від якоїсь із американських фірм. І їх не збентежило, що ті реактори існують поки лише на кресленнях.

Потім Герус на повному серйозі збирався «замкнути» один із енергоблоків Рівненської АЕС на польську енергосистему.

Ну а тепер, в оновленому бюджеті на 2020 рік забрали усе фінансування на розвиток власної шахти із добутку урану та на утилізацію залишків уранових руд на «Придніпровському хімкомбінаті». З фінансування ДП «Чорнобильська АЕС» забрали 200 мільйонів, та залишили 1,1 млрд грн грошей. Але ж, якщо не помиляюсь, усі технологічні роботи на ЧАЕС розписані наперед аж до 2050-2060 років, до повної утилізації залишків станції.

Воно б то доречно спитати в фракції СН, чи ж вони розуміють наслідки своїх дій. Але вся медійна увага сфокусувалась на тому, що ресторатор та нардеп Тіщєнко назвав день Чорнобильської катастрофи «праздніком».

Дослідницький реактор ВВР-М в Київському інституті ядерних досліджень, у Голосієво, доведеться вивести із роботи після 2023 року. І від цієї проблеми ми також не зможемо відхараскатись