Володимир Зеленський підходить до символічного екватора своєї п'ятирічної каденції у найкращій політичній диспозиції за увесь час свого президентства. Склалася унікальна ситуація: ще ніколи за часів незалежної України жодний очільник держави не концентрував стільки влади в одних руках. Навіть Леонід Данилович.

На сьогодні фактично всі стратегічні рішення приймаються на Банковій і спускаються до виконання на місця, у тому числі до Верховної Ради, яка виглядає відверто безпорадною. Всі інші, дрібніші – зважаючи на думку центру. Політичні конкуренти «Слуги народу» – маргіналізовані або змушені співпрацювати з монобільшістю. Внутрішню опозицію у самій президентській фракції – фактично нейтралізовано.

Описуючи ситуацію, що склалася, багато аналітиків вказують на те, що Україна перетворилася на де-факто президентську республіку. І хоч такий стан речей формально не суперечить чинній Конституції, але очевидно порушив баланс сил, підсилений «традиційною» для України проблемою з верховенством права. Точніше – з його відсутністю. Політичні опоненти президента йдуть ще далі, звинувачуючи Зеленського в узурпації влади, називаючи його диктатором.

Хай там що, існує важливе питання, на яке потрібно дати відповідь уже зараз: чи зуміє Зеленський правильно розпорядитися отриманою владою? Тобто примножити суспільне благо.

Ентузіазм, що спостерігався у перші місяці після обрання Зеленського президентом, різко перетворився у розчарування, що межує з відчаєм. Згідно з опитуваннями, переважна більшість українців вже довгий час вважає, що справи в країні продовжують розвиватися у неправильному напрямку (все ж треба визнати, що ситуація дещо виправилася з початком роботи «санкційного» станка РНБО).

Розчарування живиться постійними скандалами, що супроводжують як самого президента, так і його соратників протягом усього часу їхнього перебування у владі. Перелічувати всі зашквари – нема сенсу. Якщо ви читаєте цей текст, то ви у курсі принаймні про деякі з них, наприклад, скандальних висловлювань («мінус один ворог" — із свіженького). Щоби не заглиблюватися у деталі, їхня відмінна риса – це безкарність, навіть якщо йдеться про відверту корупцію. Друзям – все, ворогам – закон.

По суті, "добровільно-примусова" відставка близького до Зеленського Євгена Мецгера з посади голови правління "Укрексімбанку" — виключення з правил, яке підтверджує саме правило. Воно стало можливим лише через швидку та однозначну реакцію міжнародної спільноти на напад на журналістів "Радіо Свобода" у приміщенні державного банку. Та залежності України від іноземного кредитування…

Все це веде до кризи довіри до влади загалом та її інститутів зокрема зі сторони громадян, і, своєю чергою, до поступової втрати легітимності, коли своє слово врешті-решт може сказати вулиця.

Цієї осені у повітрі витає така безнадія, як ніколи. Закріплений у Конституції "стратегічний курс" на набуття Україною повноправного членства в ЄС та НАТО – не має конкретних результатів, стає справою далекої перспективи як через уповільнення процесу реформ з боку української влади, так і зміни зовнішньополітичної кон'юнктури.

Велике будівництво і похідні від нього "великі" проекти виступають скоріше ширмою, за якою ретельно ховається відсутність глобальної ідеї трансформації України. Люди не вірять, а влада — продовжує рухатися за інерцією, формуючи негативний порядок денний. Криза набуває системного характеру. Маленькі перемоги – практично відсутні. Звісно, якщо не вважати за перемогу підписання договору про "відкрите небо", документ, що мав би бути підписаний ще 7 років тому…

Спустити пар у суспільства могло би поглиблення демократичних практик, зміцнення незалежних інститутів, посилення публічних дискусій тощо, але бачимо, що влада робить все з точністю до навпаки.

Ухвалюючи рішення в авторитарний спосіб, монополізуючи навіть "демократичні", "прозахідні" ЗМІ, переслідуючи опозицію, здається, що президент заганяє себе у штучну пастку. У результаті попустити віжки означатиме показити слабкість, а звідси — майже гарантовану втрату влади внаслідок розколу еліт. Що ми спостерігали як у 2004, так і у 2014 році. На жаль, подібний сценарій у майбутньому стає все більш вірогідним.

До цих пір головним аргументом Зеленського у відносинах з іншими політичними акторами була його нечувана популярність. Але в умовах поступового падіння рейтингів цей козир починає відігравати все меншу роль. Прагнучи нейтралізувати вплив олігархів за допомогою відповідного закону, Банкова лише зактивізувала процес пошуку компромісів серед цієї строкатої і доволі численної публіки (тим більше, чітко окресленої, коли запрацює відповідний реєстр), яка далі буде грати "на протиріччях" за мінливе серце народу. У відповідь відбуватиметься подальше закручування гайок, щоб стримати неминучий процес розпаду.

Отож, за таких обставин, чи можна Зеленському правильно розпорядитися владою і не втратити все? Питання риторичне.