Бій Усика з Джошуа – найобговорюваніша подія останніх днів. За його чемпіонським поєдинком спостерігала мало не вся країна. Його переможний гопак викликав приступи гордості у безлічі українських сердець. За зовнішніми ознаками це виглядало ніби повторення нещодавньої олімпійської казки від Жана Беленюка. Тільки крутіше і масштабніше.
Проте знайшлися і ті, хто поставився з відвертою прохолодою до кар'єрного успіху нашого співвітчизника. Причина — неоднозначні висловлювання боксера на болючі для кожного патріота теми, які мали місце у минулому.
Природно, що перші кидають стріли у других, і навпаки. Позицію перших легітимізує, власне, перемога боксера. Мовляв, він робить для прославлення України більше, ніж будь-хто, тому це йому можна пробачити. Позицію других – недостатня відданість українській національній ідеї, через що він не має права називати себе українцем.
Загострення пристрастей настільки серйозне, що його можна порівняти хіба що з реакцією на неоднозначний, на думку деяких уболівальників, минулорічний перехід Мірчі Луческу до київського «Динамо». Обговорення не стихає досі, незважаючи на переможний требл під керівництвом нового головного тренера біло-синіх у перший рік його роботи, і плавно переходить у розряд «вічних» дискусій. У будь-якому разі їх важко втиснути у рамки суто спортивного обговорення.
Але чи може бути інакше у наш час, коли масовість зміщує фокус уваги з того, хто виступає на рингу чи футбольному полі, на глядачів, тих, хто спостерігає за дійством. Спортсмену/спортивній команді, щоб досягти успіху, недостатньо лише перемагати, а треба ще вміти говорити зі своєї аудиторією за допомогою зрозумілої для неї мови. Прапор, гімн, зачіска у формі козацького чуба чи гопак – із цієї опери. Тим більше, коли на кону – велика перемога. І великі гроші.
Таким чином, наймасовіші спортивні події, що генерують нечувані прибутки, стають полем битви ідеологій, зокрема націоналізму, як одному із її різновидів. Чи може бути інакше?
Може, але тільки тоді, коли ми почнемо цікавитися грою (фізична готовність, тактика, перебіг поєдинку тощо) як такою, а не її бойовим антуражем. Ставитися до подібних речей не як до подій національного масштабу, а як до персональних історій спортсменів, у якій нема місце політиці, а бажання «прославляти державу» – вияв особистого стилю, дивацтва.
Чи може Усик називати себе українцем? Так, оскільки, як мінімум, він володіє українським паспортом, і цього права у нього ніхто не може забрати, крім нього самого.
Чи можна асоціювати умовного Усика з віртуальною командою «Україна»? Теж можна, так зазвичай незнайомці і роблять на рівні особистому, відштовхуючись від певного базового набору характеристик людини (мова, культура тощо). Правда, у цьому і полягає основоположний «збій» поняття «нації» як уявленої спільноти. З часом набір характеристик індивіда рідко-коли відповідатиме набору характеристик нації, такого собі канону, плинного і ніде не виписаного.
Професійний бокс – це індивідуальний вид спорту. Усик – уже не член української національної команди з боксу, на даний момент він представляє нікого, крім себе.
Він переміг не тому, що виконував український гімн, тримаючи руку на серці перед боєм, а тому, що він довго та цілеспрямовано до цього йшов — працював над собою.
Усик – це Усик. Він може подобатися чи не подобатися через його погляди, але ніхто не заперечить його досягнень у спорті. Він – вільна людина, а не офіційний бренд-амбасадор держави Україна. Тому він може любити Україну так, як йому хочеться. Найкраще, що боксер може зробити як громадянин – це заплатити податки з призових. Це його єдиний обов'язок.
