2005 рік, я працюю на 5 каналі. Тяжко хворий папа римський, отримую завдання записати розповіді людей, котрі його знали особисто. У список потрапляє Ліна Костенко. Мене попереджають — вона не любить журналістів, у неї — важкий характер, може вигнати, образити і т. п. Напружуюсь, але телефоную. Ліна Василівна вдома і запрошує нас з оператором до себе.
Хороша (але абсолютно звичайна) квартира у багатоповерховому «літераторському» домі на Гончара. Доросла, у віці, досі красива, але дуже сувора жінка. Про таких кажуть — породиста. Дивиться холодно, розмовляє стримано, по суті. У вас — 20 хвилин. Ми з оператором не здивовані. Проходимо…
Рочинаємо розмову. І трапляється диво. Це як радіо, налаштоване на одну хвилю. Ліна Василівна під час розмови починає розкриватися, холод тане, суворість поглинає усмішка… відчуваю — своя людина…
Всі кажуть — вона дивна, звучить як докір. Тому що ми не такі?Тому що інша? Так, вона дивна, вона окремий світ, незвичний і цікавий. Зрозуміти і оцінити його можна лише доторкнувшись. Інакше ніяк.
Я давно не зустрічала людей, які б мали такий життєвий досвід, яких би так життя потріпало… а вони при цьому зберегли стрижень … навіть не знаю визначення — патріотизму, національного духу? Не пафосного, не такого, коли б'ються публічно в груди чи фанатіють. Ні, це частинка людини, частинка її я.
Погоджуюсь, мало зрозуміла величина і для мене також, але вона живе і болить в цій людині. І вона готова думати і діяти, вона шукає, вірить і розчаровується… І знову шукає. Чесно, я не знаю людей, яких щиро, підкреслю — щиро болить ця країна, цей народ. Так пафосно написала, але по іншому не скажеш…
…Коментар давно записаний, оператор нудьгує. Ми спілкуємося на відсторонені теми. Ліна Васиилівна варить каву, пригощає смачною здобою. Минає година, друга… Час повертатися на канал і робити сюжет, уже вкотре телефонують з каналу, а я ніяк не можу відірватися від розмови з цією фантастичною жінкою.
Дуже тепло прощаємося, на прощання отримую кульок з печивом «на дорогу»…
Такі зустрічі залишаються в серці на роки.
