За що я ненавиджу «господарне мугикання» моєї сестри.
Вона вся така показово-артистично праведна, така самозакохано-самовдоволена Собою, шо всратися можна. Навіть сова пересіла від неї подалі на іншу гілку. Дай хоч сові виспатися, дура, якшо мені не даєш. І голосок такий в'їдливий монохроматичний, як в позивних «Маяка», як в тої, Ніни Матвієнко здається, «чиста україньська душа», босоноге дівчатко на травичці, а копнЕш суку глибше, пащу як відчинить, як почне брудами всіх поливати, стервоза, так би гепнув об стіну, щоб череп тріс і мозги шмарклями бризнули. Я ж не б'ю жінок, але для відьми можу зробити виняток — плоскоголової, з очима-ґудзиками, 100%-ї «реалістки».
«Нашо тобі то здалося?» — її типова зверхня реакція на будь-які мої зацікавлення, якими колись десь, ще студентом, хотів нею поділитися. Вона ж, падлюка, настільки тупа, що з будь-кого може зробити психа, хто має хоч які-небудь думки в голові. І батьківська хата — то дня неї «моя пісочниця — шо хочу то роблю» (до якої навіть пальцем не приклалася, коли ми її будували — «Я на те не вчилася» — фиркнула, вильнула хвостом і поїхала до Львова).
..І той момент, коли ми поправляли тріснуте скло в її вікні, — ніколи не забуду: Леся тримала гострий клин на пальці, я тримав Лесю за задницю, а Оксана-пава проходила поруч, і я попросив подати ножиці з порога, щоб підважити те скло і поставити на місце, — тут от півтора метра, якраз їй по дорозі, тільки зігнутися, повернутися і подати. Оксана-скотина зверньо проплила, навіть не рухнулася в той бік: «Я вам не раба.» Я аж зблід. Треба було тоді розбити те скло і морду їй розбити за зверхню пиху.
То ж вона ще проводила тоді щоранку «славлення» на порозі — голосно-демонстративно здіймала руки до неба і розказувала дитячі віршики про праву, славу і наву чи як там, і в неї була фішка, що ми — раби божі і підемо «до лона Авраамового», а вона — доця божа і полетить «на луки Сварожі». Отакий там підноготний підлий підтекст в гонорах співаючої повільної самовдоволеної дури. Ні разу не битої стерви. Я її попереджав: як мене доведе — як почну бити — то вб'ю нахуй, порубаю і в гноївці закопаю. Нема нічого бридкішого, ніж коли тупе зверхнє чмо проявляє свою пиху — і ти йому нічогісінько не можеш в голову вставити, бо воно тупе і самовпевнене — в нього блок на будь-які вливання і пояснення.
І таких виродків багато. Був тупий янукович, тепер тупий артіст зеленський, шкварок, курвиве падло. І цікаво, що «публічними особами», любимчиками публіки часто стають такі фальшиві виродки без мозгів і внутрішнього світу. В них все зверху, напоказ, і вони не втомлюються від власної дурості. А розумні люди воліють жити замкнуто в підпіллі, щоб берегти свої нерви від спілкування з плоским бидлом і неминучих стресів від рівня його непробивної тупості і самомнєнія. «Будь попрощє, і к тєбє патянуцца людзі» — то для них сказано. А чекати якоїсь підтримки і допомоги від такого курвивого падла, що дорвалося до влади, шукати десь в нього совість і розуміння твоїх проблем? — легше застрілитися. Але не варто. Краще його застрілити. Може комусь, може багатьом стане легше.
А вона ж була при владі — в «департаменті транспорту і зв'язку і промислової політики львівського облвиконкому». Якраз моя тема — про транспорт, технології і всякі чутливі мережі, щоб все чітко працювало. Але курва ще мене опозорила і висміяла ("він трохи кукунамуню, не звертайте уваги"), коли я провів розмову з її начальником, не признаючись, що я її брат (навіть реферат йому показував по еволюції транспортних мереж — поступове розкручування від дискретних до неперервних на 3-х рівнях провідності із полегшенням провідних структур).. Ото маєте біблійне "рідні ваші — найбільші вороги ваші". І так скоти "всє своі харашо сідім" все завалили. А потім, років 10 будучи "тою владою", ще нарікають на "ту владу", що в них обіцяну квартиру забрала..
Тепер знов, вже рік маєте "всіх своїх" на найвищих щаблях влади. І вони, тупорилі, нагліють, як хочуть, і ніхто не знає, як самовдоволене нагле падло звідти прибрати. Та ще й так, щоб не повтікало, а за всі підлоти відповідало. Як той Сок казав — "як не убєждєнієм, то прінуждєнієм" — заставити скотів колупати каміння в каменоломнях — "потіхоньку, кірочкой, нє спєша" — і пити не дати. По чуть-чуть, в ритмі гавнистого підарастично мугикаючого тупорилого бєзмислія.
