Кімната наповнюється кроками.
Руслан заходить — у стильному білому, й яскраво-зелених окулярах. Сідає навпроти. Руслан — незрячий. Але в своїй розмові часто використовує слова «я бачу». І сам це пояснює: «Бачити ж можна не лише очима. Хоча так зазвичай звикли, у слово „бачити“ вкладати лише здатність бачити видиме. Але я ж теж бачу. Бачу, коли людина посміхається в розмові, чи коли чимось засмучена, бачу, хто з друзів знаходиться поруч — переплітаються сотні факторів: і слух, і нюх, і інші відчуття, яким навіть немає назви».
Руслан керує центром «Безбар'єрна Україна», який заснований при національній Асамблеї людей з інвалідністю. Він з працівниками виготовляє предмети доступності для маломобільних груп населення. Щоб усі — в тому числі і люди на інвалідних візках, і батьки з дитячими візочками, і туристи з валізами на колесах — могли вільно пересуватися містом, у підземних переходах, на майданчиках, у супермаркетах.
Також цей центр виготовляє книжки для незрячих. Художньої літератури, надрукованої шрифтом Брайля в Україні майже немає. Руслан створив власний спосіб створення зображень для таких книг. У книжках, які готує до друку центр «Безбар'єрна Україна» — кольорові обкладинки, приємний на дотик папір, вставки з об'ємними картинками.
«Чомусь на зовнішній вигляд книжок, які друкуються шрифтом Брайля, не прийнято звертати належної уваги. На жаль, чимало таких книг виходить на неякісному папері, а про кольорові сторінки, або й зображення взагалі не йдеться. Тоді як деякі з незрячих мають залишковий зір — тобто здатні розрізняти яскраві відтінки.
Ця ідея з тактильними картинками мені приснилася. Уві сні я прийшов до друга на відкриття фотовиставки, і фотографії у рамках були об'ємними, тактильними, по лініям можна було зрозуміти, що зображено. І коли прокинувся — зрозумів, що це цілком реально втілити. Знайшов тифлопедагогів та тифлохудожників, яким це цікаво, і разом розробили цілу серію ілюстрацій, які увійшли до дитячих книжок.
Зі снами у незрячих — окрема історія.
Сни тих, хто не бачить з народження — сповнені звуків, об'ємних тактильних відчуттів.
А тим, хто втратив зір у якийсь період свого життя — сни допомагають „пам'ятати“ кольори, але вони також стають більш різноманітними у можливостях, відчуттях: сюжети наповнюються звуками, відчуттями температури, доторків до різних поверхонь.
Я зараз проживаю друге життя. Перше — те, у якому я був зрячим — більше нагадувало гонитву за чимось матеріальним. Робота, зустрічі з друзями по вихідним. Мрії про нову машину, про відпустку. У другому — яке зараз — все інакше. Звісно, тут є також і робота, і відпочинок, і подорожі, і спілкування з донькою — але все стало куди більш змістовним, насиченим, наповненим.
Я дуже люблю подорожувати, і багато незрячих часто говорять, що одне з найприємніших занять — це відкривати для себе нові міста. Все зовсім інкаше. Візуальне сприйняття часом настільки перемикає увагу на себе, що не дозволяє відчути: які запахи змішались в міському просторі, з якої сторони дмухає вітер, саме відчуття, коли вітер торкається шкіри — воно ж дивовижне, як місто звучить — особливо місто, на якому говорять новою для тебе мовою! Все утворює дуже обємний візерунок, наче дивишся — усією шкірою, пізнаєш світ кожною клітинкою.
Не так давно, ми з командою, де були і зрячі, і незрячі — піднялися на Говерлу. Фантастичні відчуття! Цікаво, як з підняттям вгору змінюється відчуття поверхні під ногами, і особливо — як сприймається звук. Через близькість гір, ехо — створюється враження відокремленого простору, наче в приміщенні знаходишся.
Більшість незрячих, на жаль, веде досить пасивний спосіб життя, вони не прагнуть адаптуватися, відкривають для себе світ наново. Тому я дуже радію, коли все ж — наважуються. Коли приходять займатися скандинавською ходьбою.
Скандинавська ходьба, у такому форматі, якому ми проводимо її зараз — унікальна в своєму роді. Її суть в тому, що у парі зрячий йде поруч з незрячим. Між ними — так звана зв'язка. Це резинова стрічка, яку двоє людей чіпляють собі трішки вище ліктя. Такий спосіб дозволяє йти поруч, і не має відчуття, хто хтось — веде, а хтось — дозволяє себе вести. Більше того, завдяки такій невимушеній ходьбі, незрячі адаптуються, у них поступово зникає страх перед дослідженням міста, зявляєтсья впевненість. Крім того, гарна компанія — завжди надихає на нові звершення та мотивує.
Я бігаю марафони, також займаюсь плаванням. Почав цим займатися, коли втратив зір. Тоді зрозумів, що потрібно шукати нові способи взаємодії зі світом, зі своїм тілом. Це наповнює.
