Нижче наводжу свій переклад статті Лоуренса Фрідмана "Giving Peace a Chance: Can Putin and Zelensky agree a way out?", опублікованої 9 березня 2022 року на сайті "Comment is Freed" https://samf.substack.com/p/giving-peace-a-chance?s=r 

«Щодо Володимира Путіна важливо пам'ятати, що він шпигун, а не солдат. Він починав свою кар'єру в КДБ радянської епохи та очолив його російський наступник ФСБ, перш ніж стати прем'єр-міністром, а потім президентом. Він тяжіє до прихованого, сфабрикованого і нечесного, до отримання переваги через маніпулювання сприйняттям, залишаючи своїх опонентів дезорієнтованими й мотивуючи своїх прихильників, попереджаючи про темні погрози.

Він все більше покладався на цей підхід протягом свого президентства, будуючи світогляд, щоб виправдати політику, яка, здається, все більше відривається від реальності. Наскільки це показує його справжні переконання і наскільки він знає, що він фальшивий, важко розрізнити. Його описи належних відносин України з Росією та характер її лідерів можуть зображати його переконання, якими б фантастичними вони не здавалися стороннім; твердження про те, що українці підривають власні житлові будинки або знаходяться на межі вироблення ядерної зброї, є цілком цинічними.

Кращі солдати, навпаки, покладаються на чесне сприйняття ситуації, в якій вони опинилися. На початку воєн вони можуть стати жертвою власних помилок щодо своєї військової позиції й самовпевненості щодо майбутніх перемог, але ще є сувора реальність війни, яку не можна заперечувати. Якщо постачання затримуються, якщо підрозділи знищуються, а ключові цілі не досягнуті, то це ситуація, яка потребує вирішення. Удавати, що все інакше, може означати більш імовірну і болючу поразку, коли вона таки настане.

В Росії може зрости розрив між сприйняттям цієї війни з точки зору шпигуна і солдата. Жодні маніпуляції не можуть приховати того факту, що Росія на війні зазнала операційних та логістичних невдач. Як би збройні сили не перегруповувалися і не перенаправляли свою кампанію, чим довше триває війна, тим більше потенційних втрат у військах, техніці та репутації. Це та реальність, яку Путін зараз відчайдушно намагається сховатися від власного народу, придушуючи інакомислення драконівськими заходами, намагаючись відрізати свою країну від усіх джерел новин, які можуть суперечити державним ЗМІ. Але реалії продовжать вдиратися, проявившись в гніві зневірених матерів або наполегливій хоробрості демонстрантів на вулицях Санкт-Петербурга і Москви. 

Чи можна правдою зупинити війну, розв'язану на брехні? З самого початку для тих, хто ставить собі питання, як найкраще завершити цю війну, завдання полягало в тому, щоб визначити мирний процес, який заохотить Путіна відмовитись від своїх ілюзій. Навіть якби російська військова кампанія була набагато успішнішою, в нього ніколи не було можливості встановити й підтримувати маріонетковий уряд. Це приводить нас до питання про те, чи існують вторинні цілі, такі як територія на Донбасі або нейтралізація України, які можуть задовольнити Путіна. Але і тут є питання щодо самого процесу. Що треба зробити не лише, щоб змусити обидві сторони домовитися, але і щоб вони були впевнені, що будь-яка угода буде виконана? 

Мирний процес не можна відокремити від розвитку бойових дій. Він їх відбиває і прагне на них впливати. Мирні переговори не є альтернативою війні. Їх найкраще розглядати як продовження війни іншими, ненасильницькими засобами. Цей момент можна продемонструвати, розглядаючи, своєю чергою, різні ініціативи, що ведуться зараз і які стосуються різних аспектів конфлікту.

Припинення вогню

Головним напрямком прямих російсько-українських переговорів досі було гуманітарне припинення вогню. У минулих конфліктах це призвело до пауз у бойових діях, щоб дозволити обмін пораненими та полоненими, а також забезпечити шлях для цивільних осіб втекти від бойових дій. Росіяни, схоже, не дуже зацікавлені в організації повернення полонених і поранених, можливо, тому, що вони не хочуть, щоб люди, які повертаються до своїх домівок, говорили про свій жахливий досвід і про те, як їхні офіцери ввели їх в оману, сказавши їм, що вони були на навчаннях. (Були навіть твердження, що росіяни не хочуть, щоб їхні померлі повернулися, через ті ж пропагандистські причини). 

Що стосується допомоги цивільним особам втекти, то росіяни підірвали довіру до своїх заяв про те, що вони піклуються про невинних жертв, граючи в ігри з цим процесом. Вони обіцяли коридори в безпечне місце, але потім унеможливили виїзд голодних, хворих і виснажених людей через нові обстріли або заміновані дороги. Наступним кроком було запропонувати маршрути, які доставлять цивільних осіб до Росії та Білорусі. Не дивно, що ці пропозиції були відхилені. Якими б не були їхні нинішні поневіряння, люди не хочуть, щоб їх використовували в російській пропаганді. Хоча вчора з Сум було евакуйовано 5000 осіб, у тому числі 600 студентів з Індії, з однієї з небагатьох країн, яка не повністю виступила проти Росії. В інших місцях, і особливо в Маріуполі, наданням гуманітарних коридорів маніпулювали. Замість того, щоб допомогти людям втекти, їх відчай і дискомфорт максимізується, мабуть, в надії, що вони вимагатимуть капітуляції від своїх лідерів. 

Це ще один аспект російської тенденції використовувати гуманітарну мову та ініціативи для маскування воєнних кроків. Потенційні пропагандистські аспекти таких жестів були очевидні з анонсованою і абсолютно непотрібною евакуацією мирних жителів з підтримуваних Росією анклавів Донбасу незадовго до початку війни. Це мало дати впевненість у вигадці Москви про неминучий український „геноцид“. 

На жаль, використовуючи поточні зусилля з надання допомоги, їх цінність як гуманітарного засобу підривається. Міжнародний комітет Червоного Хреста зробить все можливе, щоб ці зусилля спрацювали, але поки що вони додали стільки ж, скільки й відняли від страждань тих, хто потрапив у бойові дії, і створили ще більш вороже населення в регіоні, колись нібито сприятливо налаштованому по відношенню до Росії. Вони також посилюють сумніви щодо того, чи можна довіряти Росії в тому, що вона дотримуватиметься будь-якої майбутньої угоди.

Інший вид припинення вогню — це пряме припинення бойових дій, яке запроваджується в узгоджений час, коли стрілянина повинна припинитися. Хоча намір може полягати в тому, щоб за припиненням вогню слідували переговори щодо тривалого врегулювання, так відбувається не завжди. Наприклад, пройшло вже майже 60 років після встановлення перемир'я в Корейській війні, а досі немає мирного договору між Північною і Південною Кореєю. Коли США закликали до припинення вогню у війні в Перській затоці в 1991 році, існувала явна загроза, що війна відновиться, якщо Ірак не виконає досить детальну серію вимог (включаючи ліквідацію своєї зброї масового знищення). Невиконання цих умов стало правовою підставою для вторгнення США і Великобританії в Ірак в 2003 році. 

У деяких конфліктах вдалось досягти режиму припинення вогню.  Перспектива того, що припинення вогню може відбутися в результаті міжнародного тиску, наприклад, через резолюцію Ради Безпеки, може вплинути на бойові дії, оскільки армії поспішають захопити будь-яку землю, яку можливо, щоб опинитись в кращому становищі на момент припинення вогню. Таким чином, до кінця воєн 1967 і 1973 років Ізраїль прагнув відкласти прийняття режиму припинення вогню якомога довше, щоб гарантувати, що вони утримують максимальну кількість території, яку вони могли б або утримувати, або принаймні використовувати для подальших переговорів. Коли індуси наступали на Дакку (нині Бангладеш) в 1971 році, Пакистан прагнув припинення вогню, щоб зупинити їх на цьому шляху, перш ніж вони будуть змушені капітулювати. Навіть уряд Великої Британії під час Фолклендської війни був явно стурбований можливим тиском з боку адміністрації Рейгана, тож домовився про припинення вогню до повного відвоювання островів в Аргентини, що ускладнило спроби підтвердити суверенітет Великобританії. Це сталось незважаючи на те, що як постійний член Ради Безпеки Великобританія мала право вето, яке вона потім використала для резолюції, коли британські війська вже були близькі до перемоги.

Утримуйте те, що маєте

Росія, звичайно, також може накласти вето на будь-яку таку резолюцію. Вона зацікавлена в одній регулярній особливості такого припинення вогню і, як правило, дотримується принципу утримання того, що мають. Встановлюються нові де-факто кордони, де війська зупиняються. Ось чому, як правило, ті, хто стикається з поразкою, найбільше виступають за припинення вогню, особливо якщо без цього вони ризикують втратити свої досягнення під час війни. Ті, хто наступає, як правило, менш зацікавлені в припиненні вогню. Одним із способів оцінити хід війни може бути моніторинг зміни ставлення воюючих сторін до пропозицій щодо припинення бойових дій. Чи можемо ми дійти до ситуації, коли одна сторона стикається з поразкою, і тому пропонує припинення вогню, щоб мінімізувати втрати, навіть якщо це означає підтвердження наслідків поразки?

Більшість аналітиків зараз визнають, що перші два тижні війни пройшли погано для Росії і поставили її в незручне становище. Все ще ведуться дебати про можливі наступні кроки для росіян, враховуючи, що їх початковий план так сильно провалився. Найбільша увага зосереджується на жорстокості їхніх нападів на міста, ніби це може змусити Київ просити миру. Помітна відсутність будь-якого серйозного захоплення великих міст, і можливо, російське вище командування намагається підштовхнути неохоче військо до вуличних боїв, до яких українці ретельно готувалися. Залишається також той факт, що досі не відбулися очікувані кроки, включаючи напад на Одесу, але їх теж не можна виключати. 

Однією з можливих змін у російській стратегії (хоча це очікувалося ще на початку кампанії) може бути орієнтація на місто Дніпро в центральній Україні. Сили, які були близькі до Харкова, можуть виступити на Дніпро з півночі, в той час як інші можуть підійти з півдня. Оскільки деякі високоцінні українські сили все ще воюють на півдні і сході, ризик полягає в тому, що їх тоді можуть ізолювати і подолати переважаючі російські сили, а якщо вони відступлять, щоб уникнути цієї долі, то дозволять Росії зайняти район, який вони зобов'язані евакуювати. Маріуполь, який, незважаючи ні на що, ще не здався, може тоді впасти, давши Росії умовне володіння смугою землі від Донбасу до Одеси. 

Знову ж таки, це не завадить продовжувати цивільний опір і партизанські дії в цьому районі. У цьому сценарії є багато інших „якщо“, включаючи здатність російських сил рухатись швидко і відносно відкрито до Дніпра, коли в України все ще є боєздатні військово-повітряні сили і безпілотники, і, очевидно, краща розвідка і зв'язок, але в якості стратегії це має певну політичну логіку. Це означало б, що Росія матиме територію, щодо якої можна торгуватися на можливій мирній конференції.

Ще одна можливість, актуальна хоча б тому, що українці зараз ставляться до цього серйозно, полягає в тому, що російські проблеми на півночі продовжуватимуть зростати, і хоча Росія робить спроби наступу поблизу Києва, багато з них супроводжуються українськими контратаками. Росія намагається поповнити і забезпечити свої сили на місцях. У якийсь момент російський генштаб може натиснути на Путіна щодо необхідності виведення своїх військ з ситуації, коли вони марно намагаються домогтися прогресу і зазнають регулярних втрат, хоча на даний момент важко уявити, щоб Путін погодився на такий крок.

Росія найбільше зацікавлена в такому режимі припинення вогню, який дозволить їй зберегти те, що вона захопила. Для України це означало б легітимізацію російських сил, які продовжують окуповувати частини її території, і з цієї причини Україна буде продовжувати відкидати режим припинення вогню зараз, навіть якщо зазнає деяких втрат на полі бою. Вона також може вважати, що з часом основні фактори запрацюють на її користь. Цінні військові поставки продовжують надходити в країну і зміцнювати обороноздатність України. Захід не допустить краху українськрї економіки. Тим часом росіянам доведеться шукати резерви, і їх економіка зазнає руйнації.

Мирні переговори

Остаточною можливістю будуть мирні переговори, за допомогою яких сторони вирішать основні спірні питання і придумають мову договору для їх вирішення. Широко обговорювались потенційні посередники. Згадувались Китай, Ізраїль і Туреччина. Роль посередників може бути переоцінена. Одна роль — просто передавати повідомлення від однієї сторони до іншої. В цій ситуації це не потрібно. Друга — придумати творчі відповіді на неприємні питання. Це вимагає глтбоких дипломатичних навичок, а також попередньої принципової згоди сторін щодо основних питань і втручання посередника. Третя можлива роль полягає в тому, щоб змусити сторони піти на поступки, на які вони не хотіли б йти. Ось чому стверджується, що залежність Росії від Китаю може зробити президента Сі ефективним посередником, але це все одно вимагатиме від нього вироблення власних ідей щодо справедливого врегулювання, а крім розпливчастих тверджень на користь миру, не ясно, чи він і його міністерство закордонних справ мають детальні знання про ситуацію, щоб виробити надійне рішення. Американці мають знання та важелі впливу зі своїми партнерами по НАТО на Україну через їхню фінансову та військову допомогу. Але вони не збираються тиснути на Україну, щоб вона прийняла щось, що дозволить Росії отримати вигоду від своєї агресії. (Це тим більше стосується пропозицій, щоб США мали справу безпосередньо з Росією і допомогли їй зберегти обличчя, наприклад, знявши можливе членство України в НАТО з порядку денного. Україна – це країна, яка воює, а не США, і саме вона вирішуватиме щодо будь-яких поступок.)

На даний момент прямі переговори можливі і, швидше за все, будуть продуктивними, хоча важко залишатися оптимістом. Міністри закордонних справ Росії та України зустрінуться в Туреччині 10 березня. З огляду на це, обидві сторони намітили свої пропозиції. Ці пропозиції будуть оцінюватися не тільки, чи вразять вони іншу сторону, але і тим, чи будуть вони видаватись досяжними міжнародному співтовариству.

Все, що можуть сказати росіяни, це те, що вони відійшли від вимоги зміни режиму в Києві або, принаймні, готові погодитись на те, щоб Зеленський залишився президентом, але вони все ще наполягають на нейтралізації України, щоб вона не могла приєднуватися до жодної міжнародної організації, разом з визнанням анексованого Криму і незалежності анклавів на Донбасі.

Увечері 8 березня офіс Зеленського оприлюднив свої пропозиції. Вони були ретельно побудовані таким чином, щоб запропонувати форми компромісу. Перша підняв можливість „колективного договору про безпеку з усіма сусідами і за участю провідних країн світу“, який забезпечить гарантії як для Росії, так і для України. В принципі, це має привабливість для Путіна, тому що це зробило б членство в НАТО непотрібним і завадило б Україні виступати в якості бази для американської зброї далекої дії. З іншого боку, це дало б Україні якусь гарантію безпеки за підтримки США. Однак це не призведе до демілітаризації України. Україна раніше мала такі гарантії, особливо в Будапештському меморандумі 1994 року, в обмін на відмову від свого ядерного арсеналу. Москва прямо відхилила їх на тій підставі, що уряд у Києві був нелегітимним, тому це викликає очевидні питання про те, які гарантії можуть зробити цей договір достовірним. 

Щодо Криму Зеленський, схоже, шукає компроміс, який дозволить обом сторонам зберегти свої позиції щодо того, кому дійсно належить ця територія, хоча на практиці, очевидно, приймаючи на даний момент, що вона залишається з Росією. Це реалістично. Щодо Донецька та Луганська, двох анклавів на Донбасі, то мова Зеленського була більш еліптичною. „Для мене важливо, як житимуть там люди, які хочуть бути у складі України. Мені цікаво, що думають ті, хто бачать себе громадянами Російської Федерації. Однак ми повинні це питання обговорювати.“ Тут є очевидна пастка для Росії. Лідери цих самопроголошених „народних республік“ хочуть незалежності або навіть приєднання до Росії, але аж ніяк не зрозуміло, чи це буде популярна точка зору на цих територіях, щодо яких Путін розширив визначення 21 лютого, коли визнав незалежність всього Донбасу, хоча ці два анклави становлять лише близько третини. Після того, що всі ці території пережили в останні дні, важко уявити, щоб вони зараз відчували себе русофілами. 

Мову Зеленського можна розглядати як повернення до Мінських домовленостей вересня 2014 року та лютого 2015 року, які піднімали питання про те, як ці території можуть бути включені назад в Україну з деякими особливими правами, а також про те, як будуть проводитися вибори, щоб визначити своїх представників. Москва буде нервувати з приводу результатів вільних і чесних виборів під міжнародним наглядом.

Тому ніщо в пропозиції Зеленського не рівносильно капітуляції, але виглядає розумно. Якщо Москва вирішить, що тут є над чим працювати, навіть якщо буде інтерпретувати будь-яку пропозицію як послаблення рішучості України, то можна уявити, що почнуться предметні переговори. Однак на даний момент ці пропозиції є лише пропозиціями. Що вони можуть означати на практиці, вимагатиме ретельного вивірення та ретельних пояснень, у тому числі щодо ролі третіх осіб у їх забезпеченні та моніторингу. На це потрібен час.

Це повертає нас до питання про припинення вогню. Чи зупиниться зброя, щоб переговори продовжувалися? Тут є проблема для України, тому що вона хотіла б уникнути підходу, коли ви утримуєте те, що захопили, оскільки це спрацювало б на користь Росії. Але це дало б обом сторонам можливість консолідуватися і поповнити свої сили. У багатьох інших війнах бойові дії призупинялися для переговорів, тільки щоб початись знову, коли ті не увінчувались успіхом.

Водночас Росія захоче якомога швидшого зняття санкцій, і важко уявити, як цього досягти, поки російські сили залишаються в Україні і поки немає узгодженого договору.

Для Путіна тут є можливість зіскочити, якщо він захоче нею скористатись, хоча це дасть йому набагато менше, ніж він хоче, і недостатньо, щоб виправдати руйнівну війну. Ми повертаємося до питання, з якого почався цей пост, про фактичні переконання Путіна і про те, чи здатний він маніпулювати російською громадською думкою, щоб люди повірили, що результат хороший, навіть якщо незалежні спостерігачі зроблять висновок, що він далеко не відповідає не тільки тому, що він стверджував, що хоче, але і тому, що він насправді очікував отримати. Можливо, він може покладатися на свою здатність нав'язувати власні інтерпретації текстам договорів, щоб вони узгоджувалися зі його поглядами, таким чином зміцнюючи, а не полегшуючи взаємний антагонізм і відводячи нас туди, де ми почали? З огляду на те, як Росія поводилася досі як напередодні війни, так і під час переговорів про припинення вогню, немає підстав довіряти Москві.

Однак жодній країні не вигідно продовжувати цю війну безкінечно. У жодної немає певного шляху до рішучої військової перемоги. В академічних дослідженнях про умови мирних переговорів часто зустрічається така — „болюча патова ситуація“. Ситуація в даний час занадто мінлива, щоб її можна було описати як патову ситуацію, але вона, безумовно, шкодить обом сторонам.

Лоуренс Фрідман — почесний професор військових досліджень Королівського коледжу Лондона.»