В Україні існує достатньо поширена традиція у журналістів та аналітиків – оцінювати ефективність діяльності політиків або ж наслідки реалізації ключових політико-управлінських рішень за сто днів. Вважається, що цього терміну достатньо для того, аби зрозуміти, до чого призвели ті чи інші зміни. І чи пішли вони на користь державі. Ми якраз перетнули цей своєрідний водорозділ у справі про переведення за рішенням РНБОУ та указами президента – через «загрозу національній безпеці» – у державну власність п'яти стратегічних підприємств, серед яких, у тому числі, були «Укрнафта» та «Укртатнафта». Відбулося це на підставіЗакону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану».

Прем'єр-міністр України Денис Шмигаль тоді пояснив, що тепер ці підприємства «мають працювати 24/7 для потреб нашої держави». А от заступник глави Офісу президента Ростислав Шурма на Всесвітньому економічному форумі в Давосі заявив, що націоналізація «Укрнафти» відбулась через відмову компанії постачати нафтопродукти українській армії.

Щоправда, екс-голова правління ПАТ «Укрнафта» Олег Гез назвав таку інформацію помилковою, адже компанія, по-перше, ніколи не мала контрактів та не була постачальником пального Міністерству оборони, оскільки її основна діяльність – це видобуток нафти. По-друге, Міноборони ніколи й не зверталося з подібними проханнями та не мало жодних претензій до компанії (яка, до того ж, як і «Укртатнафта» надавала на системній основі допомогу військовим частинам та підрозділам, теробороні – передусім пальне, яке було на АЗС та на базах зберігання, майже 3 млн л нафтопродуктів).

Важливе питання – чому ці претензії були озвучені вже після конфіскації компаній? Адже 50%+1 акція «Укрнафти» належали НАК «Нафтогаз України» – державній компанії. І за управлінською логікою у випадку відмови постачати пальне (хоча це й апріорі було неможливо), керівництво «Нафтогаз України» легко могло б виправити ситуацію. Інструментів для цього у нього було більш ніж достатньо.

Однак по факту компанії конфіскували (причому передусім у держави, а не Коломойського) та віддали в управління колишньому гендиректору автозаправної мережі WOG Сергію Корецькому. Звичайно, без будь-якого конкурсу. Тому обґрунтовані питання щодо вибору саме цієї кандидатури виникли відразу. Хоча, якщо ми проаналізуємо наслідки цього призначення, то питання відпадуть самі собою.

По-перше, журналісти неодноразово звертали увагу на дивний розпродаж мазуту, непрозорі схеми з імпортом палива тощо, які розпочалися після приходу нового керівництва. При цьому збільшення поставок пального Міністерству оборони не відбулося. Від слова взагалі. Більше того, ця тема взагалі не виноситься у публічний простір, хоча за логікою конфіскації та попередніх заяв це повинно було стати ключовим завданням, адже мова йде про національну безпеку та оборону.

По-друге, у компаній з'явилися борги (зокрема, податковий перед державою). Для покриття яких той же мазут розпродають за демпінговими цінами. При цьому держава вже ніяк не зможе вплинути на ситуацію, оскільки «Нафтогаз України» де-факто відсторонено від процесу прийняття рішень.

По-третє, вся діяльність компаній на сьогодні є максимально закритою. Той же Сергій Корецький в інтерв'ю заявив, що йому складно щось роз'яснювати широкому загалу, адже у бухгалтерії «повний бардак». Але ж процеси йдуть – і, судячи з усього, дуже погані процеси. Бо гроші у компаній є, але невідомо зараз, куди вони діваються. Тому антикорупційним органам було б непогано дослідити ситуацію та задати питання тим, хто стояв за процедурою передачі компаній – передусім, в Офісі президента. І з'ясувати, куди поділися мільярди. 

Ну а зараз складається дуже неприємна картина: ні держава, ні армія нічого не отримали від зазначеного процесу конфіскації. Точніше не так. Отримали. Але мова не про прибутки, а про збитки – нинішні та майбутні. З нинішніми розібралися, а от з майбутніми все ще цікавіше. Бо не будемо забувати, що, оскільки мова йде про тимчасове управління, після нашої перемоги компанії повернуть власникам. А ті відразу підуть в суди за компенсацією своїх збитків. І покривати їх прийдеться… державі.