Новопризначений міністр у справах ветеранів п. Ірина Фріз у своєму першому інтерв'ю заявила, що одним з завдань, які вона бачить перед собою, є створення єдиного Протоколу соціально-психологічної реабілітації воїнів. Зізнаюся чесно, для мене, як для психолога, що цією самою реабілітацією разом з колегами на волонтерських засадах займається ще з травня 2015 року, це – тільки зайва перепона. Як, в принципі, й любі інші протоколи. Бо в психології вони, так само як і в медицині, лише заважають тим, хто й так знає, що робити. І хто вміє це робити. Однак деякі останні події переконали мене, що протоколи таки потрібні – бо створюють той необхідний «захист від дурня», який може убезпечити багатьох людей від багатьох помилок. Отож, поки цих протоколів пані Фріз ще не створила, нагадаємо хоча б основні принципи роботи з травмою. В тім числі, з бойовою. Можливо, це теж когось убезпечить:
- Те, з чим ми зараз маємо справу, працюючи з колишніми воїнами АТО, далеко не завжди називається «ПТСР-ом». Добре, що наші журналісти, медики і ще деякі дотичні до цього процесу люди вивчили хоча б один цей термін, але в «класичному», так би мовити, вигляді, ПТСР виникає лише в одному випадку – тоді, коли мова йде хоч і про катастрофічну, але одноразову подію. До того ж таку, яка відбувалася в мирних умовах. Але навіть тоді ПТСР виникає не у всіх учасників цієї події. Тоді ж, коли мова йде про події, які накладалися одна на одну протягом достатньо довгого часу – нерідко місяців і років, коли ці події є різними за інтенсивністю фізичного, фізіологічного, нервового і психічного навантаження, якщо вони відбувалися в бойових, а не в мирних, умовах, мова йде про особливий вид травми – бойову травму. Вона проживається по особливому – і не завжди так, як про це пишуть в підручниках. Тому в клінічній картині наслідки бойової травми можуть проявлятися цілим спектром можливих розладів – від звичайного фізіологічного чи нервового виснаження, простіше кажучи втоми, до застрягання в стадії гострого стресу (ГСР) на достатньо довгий період, коли ця гостра стадія давно вже мала би минути. Або – характеризуватися нетиповим перебігом ПТСР – який може розвиватися не за місяць після останньої стресової події, а значно пізніше, іноді навіть через роки після неї. Зокрема, відомі випадки, коли ПТСР розвивався через 2 і більше років після останньої психотравмуючої події. А іноді навпаки – він може НЕ виникати зовсім – таке теж буває. Тому питання реабілітації колишніх воїнів АТО (ООС) не зводиться до пошуку в них одних тільки симптомів ПТСР. Ті, хто ПТСР-у не має, все-одно потребують допомоги, в тім числі на рівні звичайного людського сприйняття і підтримки. Навіть на побутовому рівні. А ті, в кого ПТСР діагностований, ще не обов'язково зразу повинні направлятися на якесь серйозне примусове медикаментозне лікування. Так, безперечно, вони потребують більш серйозної уваги з боку спеціалістів, іноді навіть – якогось супроводу з боку психіатрів, але основні методи роботи з ними все-одно – інформаційні (роз'яснювальні), психологічні і психотерапевтичні (зокрема, відповідно до вже існуючого Протоколу МОЗ).У випадку надання пацієнту психологічної/психотерапевтичної допомоги, не слід забувати, що будь-яка робота з травмою вимагає виконання кількох обов'язкових правил. Зокрема такого: перш ніж повторно зіткнутися з травмою, людині необхідно надати для цього відповідний психологічний і навіть фізичний ресурс. А оскільки, у випадку бойової травми, ми працюємо не тільки і не завжди з ПТСР-ом, це завдання набуває особливої ваги. Тобто, передусім, необхідно створити безпечне в фізичному, фізіологічному і психологічному сенсі місце. Чисті простирадла, регулярне і повноцінне харчування, вільний доступ до води, їжі, туалету і сну, довіра до психологів і конфіденційність в наданні психологічної допомоги, набувають тут особливого значення.
- Насправді ми, навіть найкращі психологи і психотерапевти, ніколи не можемо достовірно знати, чи дійсно готовий і чи справді хоче клієнт зустрічатися зі своєю травмою повторно. Тому важливо, щоб він сам вирішив, коли і як це йому потрібно. Кожен з нас – сам найкращий експерт у своєму власному житті, і ніякий, навіть найдосвідченіший психолог, тут не зарадить. А тому – обов'язковим є принцип добровільності в роботі з колишніми воїнами – він має відвідувати запропоновані йому групи, але повинен мати беззаперечне право відмовитися від будь-якої вправи, запропонованої йому до виконання, якщо він не хоче її виконувати. І повинен завжди мати право сказати «Стоп!» – коли не хоче чогось розповідати про себе. І це не примхи (адже клієнт завжди правий!) – інакше існує загроза РЕТРАВМАТИЗАЦІЇ!!. Тому ніколи, ні в якому разі, ні на одній реабілітації воїнів не повинно бути ніякого «заставляння» – щоб когось спеціально заставляли розказувати про пережиті ним травми. Або навпаки – щоб когось заставляли слухати про те, що йому неприємно – наприклад про симптоми ПТСР чи про особливості переживання почуття вини живого перед загиблим. В крайньому разі – інформаційний листок з симптомами ПТСР можна вручити кожному з учасників реабілітації в руки, як це й рекомендується в Протоколі МОЗ-у, а тоді вже він сам вирішить, що з цим робити далі. І чи це йому дійсно потрібно, чи ні. Люди ж всі дорослі, цілком здатні самостійно прийняти рішення. І не треба додатково опускати їх до рівня дитини. Тим більше – якщо це колишні воїни.
- Робота з травмою завжди проводиться «малими кроками туди і назад». Тобто, не можна весь час говорити про війну – інформаційні, консультаційні та терапевтичні групи мають максимально перемежовуватися ресурсними заняттями – прогулянками на свіжому повітрі, екскурсіями, тілесною терапію, фізіотерапевтичними процедурами, вправами з фізкультури чи фітнесу, заняттями ігровими видами спорту (якщо, звичайно ж, в учасників реабілітаційного процесу для цього немає медичних протипоказань).
- За словами американського психіатра Джудіт Герман, травма нерідко регресує (опускає в розвитку) людину до немовлячого періоду, тому показаними, крім роботи зі словом, є й заняття з образами – арт-терапія, художня творчість; та з тілом – тілесна терапія, фізіотерапевтичні процедури, арома-терапія, класичний та інші види масажу, заняття спортом (в межах, дозволених лікарем, особливо якщо в бійця є поранення).
- В процесі реабілітації в психологів/психотерапевтів все-одно може виникнути потреба заговорити про неприємні речі – симптоми гострого травматичного та посттравматичного розладу, коливання настрою, депресію, суїцидальні думки та суїцидальну поведінку, почуття туги та почуття вини живого перед померлим, проблеми в сім'ї, необхідність вміти конструктивно виражати свій гнів та агресію, тощо. Враховуючи сказане в попередніх пунктах (необхідність створити «безпечне місце», потреба встановити довіру бійця до процесу реабілітації та до спеціалістів (медиків, психологів та психотерапевтів), необхідність уникати загрози ретравматизації, необхідність спершу дати ресурс, а вже тоді підходити до складних питань) подібні речі краще планувати на початок завершальної половини або й третини процесу реабілітації, коли бійці вже будуть максимально готовими до цього.
- Не слід забувати, що ми не шукаємо хвороби, ми шукаємо здоров'я. Тому завданням реабілітації не є те, щоб спершу знайти в бійця якісь там симптоми, а потім радісно відзвітувати в стандартному бланку Мінсоцполітики про їхню відсутність на кінець процесу реабілітації. Це теж, звичайно, потрібно. Але значно важливішим завданням є завдання соціально-психологічної реабілітації. Тобто, завершення процесу реабілітації має проходити не тільки в психологічно-медичному, але й в соціально-психологічному ключі. А це – психологічний супровід в спробах знайти після війни новий сенс життя, допомога в інтеграції військового досвіду в своє нове, мирне сьогодення, пошук нових здібностей і нової роботи, створення (вирішення проблем) сім'ї, налагодження стосунків з оточуючими – як з колишніми побратимами, так і з тими, хто на війні не був. Ну і так далі – роботи тут – непочатий край.
Ну і, наостанок – саме головне. Участь в війні – це не присуд і не хвороба. Дуже часто люди, які там побували, й справді бачили набагато більше за нас з вами – тими, хто на війні не був. Вірність, честь, відданість, готовність пожертвувати своїм життям заради товариша – чи багато хто з нас в мирному житті здатний на таке? Тому якщо ми й говоримо зараз про «травму війни» – то тільки тому, що іншого, більш адекватного терміну, просто не існує. Хоча насправді треба говорити не про травму, а про той неоціненний досвід, який кожен з колишніх воїнів з успіхом може використати для себе в майбутньому житті – як джерело його сили і мужності. Як нові можливості для власного розвитку, розвитку своєї родини та своєї країни. Удачі всім! Все обов'язково буде добре!
Ігор Лубківський, психолог,
голова ГО «Асоціація психологів України „Разом заради майбутнього“,
м. Тернопіль