Друга світова війна і породжений нею Нюрнберзький процес, навіть незважаючи на те, що в значній мірі останній був спотворений так, як це було вигідно СРСР, внесли проте одну суттєву зміну в світову юридичну практику. Бо якщо раніше кожен злочинець міг послатися на те, що не усвідомлював того, що робив, бо він просто виконував наказ, то після Нюрнберга подібне стало неможливо. Кожен все-одно поніс своє покарання. Всі дорослі люди, тож самі здатні зрозуміти, який саме наказ їм надійшов – доброчесний чи злочинний.

А тому, виправдовуватися тим, що не знав, що робив, просто неприпустимо! І хоча цей процес стосувався лише військових злочинів, але сам його факт однаково засвідчив зрілість всього суспільства, усвідомлення відповідальності кожного громадянина за долю усіх нас. Західне суспільство, хай навіть таким страшним чином, до цієї відповідальності дозріло. Ми, на жаль, ще й досі ні. І колись, коли справа дійде до суду над злочинами російського режиму, теж знайдуться ті, хто будуть кричати, що не розуміли, що робили, що вони «просто виконували наказ».

Подібне «нерозуміння» на наших теренах продовжує жити далі внаслідок саме того спотворення, яке в Нюрнберзький процес вніс СРСР – адже «переможців не судять!». Тому якщо злочини гітлерівських нацистів були засудженими, то злочини радянських комуно-фашистів – ні! Це й породило той благодатний ґрунт, на якому через 70 років повстало знамено нового, тепер вже гібридного фашизму – російського. Безперечно, рано чи пізно він теж буде засуджений – бо, як казали ідеологи того ж СРСР, колесо історії назад не крутиться.


Однак, не про це мова. Нам, як писав колись Павло Тичина, «своє робить!». Нас має більше хвилювати те, що робиться в нашій, не чужій, країні. Бо війна рано чи пізно закінчиться, а от наші проблеми можуть залишитися й далі. А в них ми звично, вже роками, винимо наших олігархів і нашу олігархічну систему, створену ще Кучмою. Проте, скажу крамольну річ, в свій час ця система була навіть позитивним явищем. Поява українського олігархату дала можливість не скоритися Росії ще в кінці 90-х років, сприяла укрупненню бізнесу, а подекуди навіть – його модернізації і розвитку. Що, звичайно, було не найкращим виходом. Але все-таким кращим, ніж той «бєспрєдєл», який панував до того, на початку і в кінці 90-х.

Людський організм, щоб вилікуватися від хронічного захворювання, нерідко має перейти через стадію загострення хвороби, її кризу. Подібне відбувалося і в цьому випадку – олігархи в кінці 90-х стали тим загостренням, яке мало посприяти чимшвидшому видужанню від комуністичної зарази. І так, можливо, би й сталося, якби не… але про це ми теж не будемо. Ми знову про інше. Колись давно Томас Гоббс ввів поняття суспільного договору. В спрощеному народному викладі ми знаємо його тепер у вигляді фрази: «кожен народ заслуговує на ту владу, яку має».

Так сталося і з нашими українськими олігархами – сколотивши капітал в буремних 90-х – вони рано чи пізно змушені були хоча б частково цивілізуватися. На початку 2000-х років, повіривши в це їхнє показове «окультурення», ми якось непомітно піддалися спокусі нового суспільного договору, згідно з яким далі правити нами мали ті з них, які, піднявши нові прапори і гасла, вчасно встигли «upgradе»-нутися. Декого з тих, кого ми тепер ненавидимо, тоді ми майже любили. Або намагалися зрозуміти, як-от всім тепер сумновідомого Червоненка, за яким ще тоді «золоті верби» росли. Чи не кращого Мартиненка.

Однак не все так просто. Народ в основі своїй – неоднорідна структура. І якщо зараз більша його частина категоричніше, ніж тоді, налаштована проти олігархату, то менша – та, яка тим самим олігархам й далі успішно прислужує, якраз зовсім не проти їхнього подальшого панування. Тому винити самих тільки олігархів було б надто наївно і просто. Ні Ахметов, ні Пінчук, ні Коломойський самі не придумують ті схеми, які оберігають їхнє монопольне панування на економічному та політичному ринках.

Для цього в них є ціла армія менеджерів. Хороших менеджерів, молодих, прогресивних, освічених – з хорошими європейськими чи гарвардськими освітами, які краще за них знають, як це робити. Той же Коломойський, як тільки перестав бути другом нашого президента, знову повернувся в Швейцарію. Але хтось замість нього й далі керує нерозділеною «спадщиною» Приватбанку, слідкує за МАУ, придумує, як краще подоїти «Укрнафту». І той «хтось» дуже часто має цілком конкретне обличчя і цілком конкретні зарплати. В нього теж діти вже не в Україні вчаться, та й сам він теж давно вже не в Україні живе.

Так, це реальність – менеджери вищої ланки, що обслуговують наших мільйонерів і мільярдерів, теж вже давно живуть не в нашій країні, тут вони тільки тупо заробляють гроші. З понеділка по п'ятницю. До пори до часу – поки остаточно не складуть чемодани і більше сюди ніколи не повернуться. Тож і, відповідно, доля цієї країни їх якось мало цікавить – ще менше, ніж їхніх хазяїв – для них вона тільки дійна корова. І, що саме жахливе в цій історії, дуже часто ми навіть приблизно прізвищ цих людей не знаємо.

Тож не в олігархах справа. Вірніше, не тільки в них – а в їхній челяді також. У всій тій, яка керує їхнім бізнесом, придумає вигідні схеми приватизації і/або банкрутства, знає, які «відкати» дати комусь і що з того забрати собі, радить, кого з депутатів треба перекупити. Одного такого «челядника», правда тепер вже попередньої опальної влади, прокуратора недавно «закрила». Колишній рухівець, а згодом регіонал пан Лавринович теж, як колись це казали нацистські офіцери, стверджує, що нічого не порушував, що він «просто виконував накази».

Звичайно, пан Лавринович в цій історії – лише «шістка». Однак його засудження – дай Бог, щоб воно дійсно сталося – може стати нарешті тією відправною точкою, після якої вже нікому з «придворних» не вдасться сховатися за подібною «відмазкою» – буцім вони не знали, що роблять, буцімто просто виконували свої обов'язки. Але щоб це сталося чимшвидше, треба щоб нарешті рухнув той суспільний договір, який дозволяє цим залишкам олігархату триматися при владі.

Бо поки кожен українець, показово ненавидячи олігархів, насправді в душі буде й далі заздрити тим їхнім директорам і управителям, які вдало в них влаштувалися і які за чималу винагороду їх обслуговують, доти нічого не зміниться. Бо челядь, вона і є челядь – скільки б їй не платили, вона завжди буде залежною, завжди буде рабською. Так само як і всі ті, хто їй заздрить. І тільки справді вільні люди здатні самі управляти своєю долею, здатні будувати свою країну. Вільні в думках і чесні в намірах…

20.09.2017р.