Від автора: Ця стаття готувалася як тема доповіді на науково-практичній конференції «Сучасні орієнтири психологічної науки в умовах трансформації суспільства: досвід та інновації», що відбулася в м. Тернополі 25-26 жовтня 2019 року. Однак я вирішив, що вона може бути цікавою не тільки спеціалістам-психологам, але й широкому загалу. Тому й вирішив її опублікувати ще й тут. Статя подається в такому вигляді, в якому вона була опублікованою в збірнику матеріалів конференції, з тим хіба що виключенням, що без тих незначних стилістичних правок, які могли внести в неї редактори видання.

Демократія як психотерапія великих соціальних груп. Становлення української держави в руслі психоаналітичної теорії.

Звичайно, в рамках такої короткої статті ми навряд чи зможемо відповісти на ті питання, які хвилюють українське суспільство вже понад 20-ть з лишнім років: «Хто ми? Як маємо розвиватися? Чому нам так довго не вдається створити успішну державу?». Я думаю кожен з нас з легкістю може «докинути» до цього списку ще добрий десяток-другий власних запитань. Однак, все-таки, на деякі важливі моменти звернути увагу хотілося б – можливо вони підштовхнуть когось до подальших роздумів. Тим більше що в наших заклятих «друзів» подібні дослідження проводилися [5,6].

Витоки нації

Не будемо вдаватися в надто складні політологічні дискусії, однак зрозуміти суть розвитку української держави і тих проблем, з якими ми зіткнулися на шляху її побудови, неможливо без того, щоб не пригадати собі, звідки взагалі беруться нації. Отож, якщо коротко, нації виникають там, де руйнується попередній родоплемінний устрій суспільства. Тоді, в пошуках нової ідентичності, колишні представники різних родів намагаються віднайти те, що пов'язує їх між собою і що навпаки – різнить їх від інших. Тобто, висловлюючись простою мовою, шукати тих, на кого вони схожі, а на кого – ні. Зазвичай, за основу подібної схожості перш за все береться етнічна приналежність (зовнішня подібність, схожість характерів та темпераментів різних соціальних груп), а також мова, культура і традиції. Нерідко таким чинником формування нації стає також релігія (Україна, правда, в цьому сенсі до певної міри унікальна, так як єдиної релігії в нас, фактично, так і не сформувалося) і та психологічна та історико-соціальна ознака, про яку тепер говорять, кажучи перш за все про політичні нації – «відчуття спільності історичної долі». Тобто, більш чи менш подібна оцінка минулих історичних подій і більш чи менш подібні уявлення про майбутній розвиток суспільства. І ось з останніми критеріями в нас якраз не завжди все гаразд, що й наводить нерідко на думку, що процес формування нації в нас ще так остаточно й не завершився. Чи, принаймні, в політичному сенсі цього слова – так точно! Чому так? Пояснень цього існує немало, однак, на думку автора статті, вирішальне значення має те, що, на відміну від Західного світу, де таким могильщиком родоплемінних відносин став капіталізм, в Україні це руйнування було зумовлене в основному руйнуванням Києва монголо-татарами та наступним, на століття, занепадом держави [4]. Через що західна частина України, яка від цих нашесть постраждала менше і де ці залишки державності в якійсь мірі все-таки збереглася, в більшій мірі зберегла свою ідентичність. Причому ідентичність не тільки всезагальну, як руського чи українського народу, але й «дрібнішу», вже всередині цієї великої соціальної групи. Тому ще й сьогодні на заході України легко можна відрізнити галичанина від жителя Волині, а буковинського гуцула – від закарпатського чи франківського. В той час, як в центральній та східній Україні подібні відмінності між жителями окремих регіонів вже не настільки помітні.

Прокляття комунізму.

Однак не все завжди в житі відбувається за тими соціальними законами, які лежать прямо на поверхні. В історичному житті України на авансцену виступив ще один фактор. Бо втративши колишню ідентичність, можна піти й шляхом формування нації, а можна бути поглинутим й ще більш незрозумілою, але зате ще більш глобальною колективною ідентичністю, коли взагалі неважливо ким ти є, важливо ким ти називаєшся. Так формувалася імперська російська нація. «Все мы русские!» – в російській ментальності означає, що ти можеш вважати себе українцем, калмиком чи бурятом, та й взагалі – ким завгодно, але важливо не те, ким вважаєш себе ти, а те, ким вважає тебе хтось, наділений більшою за тебе владою. Власне, подібне ставлення до підкорених народів взагалі характерне для будь-яких імперських націй. Британська імперія до завойованих нею націй в часи її розквіту ставилася не краще – Ірландія он ще й досі своєю мову відродити не може, а про китайські нарковійни вже й говорити годі. Однак, в історичній долі російського народу, а через нього – й українського, крім традиційних імперських прагнень існували ще, як мінімум, дві додаткових риси – всезагальний колективізм та, згодом, комунізм. Принаймні російський філософ Микола Бердяєв (а згодом й Альбер Камю, теж [3]) саме в традиційному колективізмі російського народу вбачали основну причину того, чому німецький комунізм реалізувався саме на російських теренах [1], а не десь у Європі. Що потім для України вилилося просто в катастрофічні події [2], наслідки яких ми в значній мірі переживаємо ще й досі. Принаймні у вигляді симптомів колективної травми – так точно!

За рахунок чого виникають та згодом виживають тоталітарні суспільства?

Звичайно, тут теж можна вдатися в складні політологічні дискусії, однак нас в цьому разі (нарешті) більше цікавить психологічна й психоаналітична складова цього процесу. А в психологічному сенсі будь-яке диктаторське деспотичне суспільство завжди формується одним-єдиним чином, цілком відповідно до законів психоаналізу – применшується роль особистості в сім'ї, але, натомість, гротескно возвеличується роль верховного правителя, який перебирає на себе ці сімейні функції. А оскільки цей верховний правитель в патріархальному суспільстві здебільшого був чоловіком, то, відповідно, перш за все применшується роль і значення інших чоловіків, нездатних дорівнятися до його «святого» лику. Майже так, як в католицькій церкві – священики там не одружуються, бо вони ВЖЕ одружені – з церквою. А в диктаторському суспільстві все з точністю до навпаки – там жінка не належить ні своєму чоловіку, ні батьку – бо роль цього батька і чоловіка для неї виконує Верховний Правитель. Іноді про це навіть прямо говорять – «Отєц народов» Сталін, «Хочу ребенка от Путина» – і т.д. Що тоді роблять чоловіки, в яких фактично викрали і зґвалтували їхніх дружин і дочок і вони з цим нічого не змогли вдіяти? Так, несвідомо починають ненавидіти самих себе! І, як наслідок – починають прагнути до самознищення. Два найпростіших способи яких – це або алкоголізм (чи варто нагадувати, що Росія (та й Україна – теж) займають перші місця в світі за рівнем алкоголізму, в т.ч. – дитячого?), або йдуть воювати (і це наразі не про тих українських героїв, які пішли захищати свої сім'ї від російського агресора, це про тих найманців, які пішли воювати, піддавшись власному прагненню до саморуйнації). Однак навіть не це найцікавіше для нас в розвитку молодої української держави. Бо нас цікавить не так доля дорослих, як доля тих дітей, які виросли в подібних, фактично неповноцінних сім'ях, де мама належала верховному правителю, а батько був просто розхідним матеріалом («Бабы ещё нарожают!"). Бо якщо в 1991 році нам здавалося, що з початком незалежності, позбувшись Росії, ми цього прокляття теж назавжди позбулися, то вже в кінці 90-х воно повернулося до нас знову. І якщо Кучма й не став повноцінним диктатором, бо ні "мачо", ні "батька" політтехнологам з нього виліпити так і не вдалося, то принаймні друга складова цього процесу – руйнування сімей, свідомо чи несвідомо, ним була використана сповна – тільки тепер вони руйнувалися вже не безпосередньо ідеологічною доктриною тоталітарної держави, а опосередковано – через економічні негаразди, заробітчанство і пов'язаний з цим виїзд за кордон, який і руйнував ці сім'ї.

Ліки від тоталітаризму

Власне, тут постає питання – а що ж тоді можна було зробити? Однак на це питання ми якраз маємо відповідь. Зруйновані таким чином сім'ї перш за все треба відновлювати в тій сфері, де вони й були зруйновані – в сфері колективного несвідомого. І якщо Сталін, Кучма, Путін, Хусейн, Кадаффі чи будь-який інший недолугий диктатор сам себе робив всенародним батьком, то на зміну йому треба протиставити інший колективний, але тепер вже правильний образ – наприклад сімейної пари, що буде правити державою вже більш зрівноважено. Що, проте, несе в собі нову стару загрозу – загрозу повернення до патріархально-родового устрою суспільства. Це, напевно, ще не так погано, але що вже точно – навряд чи можливо, бо історія назад не крутиться. Тому в ідеальному випадку ця пара має бути цілісною в ідеологічному плані і має сприйматися саме як пара на рівні колективного несвідомого, але має бути незалежною один від одного в реальному матеріальному житті. Не бути чоловіком та дружиною, тобто. А ще краще, щоб їхні чоловічі і жіночі ролі були дещо переставлені місцями – для більшого різноманіття варіантів розвитку. Ну і, власне, так і сталося. Велика добра "мама" Віктор Ющенко, і різка, з чоловічим характером, Юлія Тимошенко. Мова, як Ви здогадалися, про революцію 2004-го року, яка дійсно могла стати потужним стимулом для подальшого становлення української держави і української нації, якби наші "батьки" раптом не пересварилися…

Що роблять діти, коли батьки сваряться?

Так, тепер видається, що після революції 2004-го року наша держава цілком успішно могла би розвиватися. Могла би, якби вже через рік нові батьки нації – Віктор і Юлія – не пересварилися між собою. А що роблять діти, коли батьки сваряться? Ну по різному, насправді – дитячі психологи Вам це підтвердять. Іноді бешкетують, щоб привернути до себе увагу, іноді винуватять в цьому самих себе. Але потім, особливо коли сварка триває достатньо довго, починають жити своїм життя. Зазвичай – вже не дуже успішним. Іноді навіть – з криміногенним відтінком. Так на світ з'являються важкі підлітки і так ми обрали собі наступного президента – Віктора Януковича. Коли батьки постійно, роками сваряться, дитина рано чи пізно закінчує або в дитячій кімнаті міліції, або – в дитячій колонії. Тож обрання наступним президентом людини саме з таким минулим в тій ситуації напевно було єдино можливим виходом. На той час. Однак діти теж різні бувають. Залежно від епохи, залежно від місця проживання, залежно від долі їхніх батьків. І поки одна частина України натхненно обирала собі колишнього зека в президента і тішилася з його перемоги, інша й далі жила заробітчанством, роками будучи не в змозі возз'єднати свої розколені сім'ї. А що роблять діти, коли мама йде від них і не може сама повернутися? Тоді вони самі починають шукати шляхи до неї. Так на авансцену політичної боротьби України виступив новий, ніким не врахований досі, вагомий фактор – ті діти, які виросли вже в новій Україні і для яких революція 13-го була аполітичною тому, що вони просто, без будь-яких політичних гасел, хотіли в Європу – бо там вже давно, роками, живе половина їхньої сім'ї, батько або мати. Для них це було чи не єдиною можливістю возз'єднати їхні сім'ї. Аж поки ця мирна аполітична революція не завершилася кров'ю, на зміну дітям не прийшли серйозні дядьки, які відсунули їх від протестної вуличної влади і почали робити революцію вже по своєму, за усіма правилами – з барикадами, щитами і зброєю. І, на жаль, з наступними вже реальними, а не віртуальними, смертями, війнами і танковими боями. І так тривало 5-ть років…

Перемога Зеленського. Що це було?

Власне кажучи, з початком війни, ми всі втратили здатність мислити раціонально. В чому були як свої позитивні, так і негативні сторони. Позитивні, бо проживши майже 30-ть років без війни, ми, проте, дуже швидко пригадали, як це робиться. Так працює колективна травма – вона може мати багато негативних наслідків, але в критичних ситуаціях навпаки – допомагає вижити. Бо якщо вижили одного разу, то значить здатні це повторити і вдруге, і втретє. Негативні, бо за цей час нам стало якось не до саморефлексії – і будь-які прагнення зрозуміти, що з нами відбувається, в перші роки війни якщо би й не наткнулися на відвертий спротив, то на нерозуміння – так точно! Але йшли роки, змінювалися люди, підростали діти. І тим дітям, яким було по 20-ть років в часи грудневої революції 2013-го року, тепер вже більше 25-ти. І якщо тоді дорослі їх відсторонили від влади, то тепер ці дітлахи сповна за це взяли реванш, привівши до влади свого нового обранця – Володимира Зеленського. Який, до речі, іноді й сам не помічає, яку він роль (дорослої, але дитини, яка хоче всім подобатися) так часто грає. Однак зі сторони це часто помітно. Пам'ятаєте, як довго він ухилявся від дебатів з Порошенком, аж поки той не погодився на стадіон? А тоді нова вимога Зеленського – "Я згідний, якщо Тимошенко буде модератором!". Вам це не нагадало: "Мамо, мамо, тато мене бити зібрався, захисти мене!"? Однак, зараз нам важко судити, чи така "дитина" при владі – це добре, чи погано? Ми поки що ще надто близькі до цих подій, щоб судити про них хоча би трохи відсторонено. Однак, про що вже тепер можна сказати достатньо достовірно – так це про те, що наші колективні прагнення до вільної щасливої родини все ще достатньо сильні, а тому й далі впливають на нас і наш вибір. І це точно не є поганим. Біда тільки в тому, що скалічені вони в нас – і нашим власним українським минулим [8], і негативною спадщиною комунізму. Однак, за роки війни ми вже вивчили, що після пережитої травми існує всього два шляхи: або вниз, до деградації і занепаду, або вверх, до нового й кращого майбутнього. І, думається, другий шлях для нас все-таки більш реальний. Хоча би тому, що ми хоча б частково використали усі наявні можливості демократії для психотерапії нашої колективної травми, а наші закляті "друзі" не змогли зробити навіть цього. Вони й далі перебувають на першому етапі своїх колективних уявлень – тих, де верховний правитель, щоб зберегти свою владу, нав'язує усім свій образ чи то батька, чи то сексуального мачо – руйнуючи через це сім'ї і вбиваючи або споюючи підкорених ним чоловіків. Ми все-таки, хоча й через кров, сльози і піт, але пішли вже значно дальше…

Ігор Лубківський

психолог, психоаналітик, публіцист;

Голова ГО "Асоціація психологів України "Разом заради майбутнього".

Література

  1. Бердяєв Н.И. Истоки и смысл русского коммунизма. – М.: Наука, 1990.;
  2. Грабовський Сергій. Голодомор: російський марксизм на практиці. Доступно за http://www.pravda.com.ua/news/2006/11/24/51339.htm
  3. Камю Альбер. Миф о Сизифе; Бунтарь. – Мн.: ООО "Попурри", 2000. – 544с.
  4. Лубківський Ігор. Метафізика історії земної цивілізації та українське питання. Доступно за – http://igorlll.webnode.com.ua/news/metafіzika-іstorіi-lyudskoi-tsivіlіzatsіi-tak-ukrainske-pitannya/
  5. Медведєв Владимир. Анализ структур коллективного бессознательного современного российского общества применительно к институту президентской власти. "Современная российская ментальность", М.: Российские вести, 1995, с.90-130; доступно за посиланням https://vapp.ru/biblio/medvedev-v-a/medvedev-v-a-analiz-struktur-kollektivnogo-bessoznatelnogo-sovremennogo-rossijskogo-obshhestva-primenitelno-k-institutu-prezidentskoj-vlasti/
  6. Медведєв Владимир. Прикладной психоанализ – глобальная миссия и российская судьба.; доступно за — http://medvedevvladimir.ru/books/prikladnoj-psihoanaliz-globalnaya-missiya-i-rossijskaya-sudba
  7. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – М.: Республика,1994. – 447с.;
  8. Юрій М.Ф. Соціокультурний світ України: Монографія, — Видання 2-е. – К., Кондор, 2004. – 738 с.