Новопризначений міністр у справах ветеранів п. Ірина Фріз у своєму першому інтерв’ю заявила, що одним з завдань, які вона бачить перед собою, є створення єдиного Протоколу соціально-психологічної реабілітації воїнів. Зізнаюся чесно, для мене, як для психолога, що цією самою реабілітацією разом з колегами на волонтерських засадах займається ще з травня 2015 року, це – тільки зайва перепона. Як, в принципі, й любі інші протоколи. Бо в психології вони, так само як і в медицині, лише заважають тим, хто й так знає, що робити. І хто вміє це робити. Однак деякі останні події переконали мене, що протоколи таки потрібні – бо створюють той необхідний «захист від дурня», який може убезпечити багатьох людей від багатьох помилок. Отож, поки цих протоколів пані Фріз ще не створила, нагадаємо хоча б основні принципи роботи з травмою. В тім числі, з бойовою. Можливо, це теж когось убезпечить:

  • Те, з чим ми зараз маємо справу, працюючи з колишніми воїнами АТО, далеко не завжди називається «ПТСР-ом». Добре, що наші журналісти, медики і ще деякі дотичні до цього процесу люди вивчили хоча б один цей термін, але в «класичному», так би мовити, вигляді, ПТСР виникає лише в одному випадку – тоді, коли мова йде хоч і про катастрофічну, але одноразову подію. До того ж таку, яка відбувалася в мирних умовах. Але навіть тоді ПТСР виникає не у всіх учасників цієї події. Тоді ж, коли мова йде про події, які накладалися одна на одну протягом достатньо довгого часу – нерідко місяців і років, коли ці події є різними за інтенсивністю фізичного, фізіологічного, нервового і психічного навантаження, якщо вони відбувалися в бойових, а не в мирних, умовах, мова йде про особливий вид травми – бойову травму. Вона проживається по особливому – і не завжди так, як про це пишуть в підручниках. Тому в клінічній картині наслідки бойової травми можуть проявлятися цілим спектром можливих розладів – від звичайного фізіологічного чи нервового виснаження, простіше кажучи втоми, до застрягання в стадії гострого стресу (ГСР) на достатньо довгий період, коли ця гостра стадія давно вже мала би минути. Або – характеризуватися нетиповим перебігом ПТСР – який може розвиватися не за місяць після останньої стресової події, а значно пізніше, іноді навіть через роки після неї. Зокрема, відомі випадки, коли ПТСР розвивався через 2 і більше років після останньої психотравмуючої події. А іноді навпаки – він може НЕ виникати зовсім – таке теж буває. Тому питання реабілітації колишніх воїнів АТО (ООС) не зводиться до пошуку в них одних тільки симптомів ПТСР. Ті, хто ПТСР-у не має, все-одно потребують допомоги, в тім числі на рівні звичайного людського сприйняття і підтримки. Навіть на побутовому рівні. А ті, в кого ПТСР діагностований, ще не обов’язково зразу повинні направлятися на якесь серйозне примусове медикаментозне лікування. Так, безперечно, вони потребують більш серйозної уваги з боку спеціалістів, іноді навіть – якогось супроводу з боку психіатрів, але основні методи роботи з ними все-одно – інформаційні (роз’яснювальні), психологічні і психотерапевтичні (зокрема, відповідно до вже існуючого Протоколу МОЗ).У випадку надання пацієнту психологічної/психотерапевтичної допомоги, не слід забувати, що будь-яка робота з травмою вимагає виконання кількох обов’язкових правил. Зокрема такого: перш ніж повторно зіткнутися з травмою, людині необхідно надати для цього відповідний психологічний і навіть фізичний ресурс. А оскільки, у випадку бойової травми, ми працюємо не тільки і не завжди з ПТСР-ом, це завдання набуває особливої ваги. Тобто, передусім, необхідно створити безпечне в фізичному, фізіологічному і психологічному сенсі місце. Чисті простирадла, регулярне і повноцінне харчування, вільний доступ до води, їжі, туалету і сну, довіра до психологів і конфіденційність в наданні психологічної допомоги, набувають тут особливого значення.
  • Насправді ми, навіть найкращі психологи і психотерапевти, ніколи не можемо достовірно знати, чи дійсно готовий і чи справді хоче клієнт зустрічатися зі своєю травмою повторно. Тому важливо, щоб він сам вирішив, коли і як це йому потрібно. Кожен з нас – сам найкращий експерт у своєму власному житті, і ніякий, навіть найдосвідченіший психолог, тут не зарадить. А тому – обов'язковим є принцип добровільності в роботі з колишніми воїнами – він має відвідувати запропоновані йому групи, але повинен мати беззаперечне право відмовитися від будь-якої вправи, запропонованої йому до виконання, якщо він не хоче її виконувати. І повинен завжди мати право сказати «Стоп!» ­– коли не хоче чогось розповідати про себе. І це не примхи (адже клієнт завжди правий!) – інакше існує загроза РЕТРАВМАТИЗАЦІЇ!!. Тому ніколи, ні в якому разі, ні на одній реабілітації воїнів не повинно бути ніякого «заставляння» ­– щоб когось спеціально заставляли розказувати про пережиті ним травми. Або навпаки – щоб когось заставляли слухати про те, що йому неприємно – наприклад про симптоми ПТСР чи про особливості переживання почуття вини живого перед загиблим. В крайньому разі – інформаційний листок з симптомами ПТСР можна вручити кожному з учасників реабілітації в руки, як це й рекомендується в Протоколі МОЗ-у, а тоді вже він сам вирішить, що з цим робити далі. І чи це йому дійсно потрібно, чи ні. Люди ж всі дорослі, цілком здатні самостійно прийняти рішення. І не треба додатково опускати їх до рівня дитини. Тим більше – якщо це колишні воїни.
  • Робота з травмою завжди проводиться «малими кроками туди і назад». Тобто, не можна весь час говорити про війну – інформаційні, консультаційні та терапевтичні групи мають максимально перемежовуватися ресурсними заняттями – прогулянками на свіжому повітрі, екскурсіями, тілесною терапію, фізіотерапевтичними процедурами, вправами з фізкультури чи фітнесу, заняттями ігровими видами спорту (якщо, звичайно ж, в учасників реабілітаційного процесу для цього немає медичних протипоказань).
  • За словами американського психіатра Джудіт Герман, травма нерідко регресує (опускає в розвитку) людину до немовлячого періоду, тому показаними, крім роботи зі словом, є й заняття з образами – арт-терапія, художня творчість; та з тілом – тілесна терапія, фізіотерапевтичні процедури, арома-терапія, класичний та інші види масажу, заняття спортом (в межах, дозволених лікарем, особливо якщо в бійця є поранення).
  • В процесі реабілітації в психологів/психотерапевтів все-одно може виникнути потреба заговорити про неприємні речі – симптоми гострого травматичного та посттравматичного розладу, коливання настрою, депресію, суїцидальні думки та суїцидальну поведінку, почуття туги та почуття вини живого перед померлим, проблеми в сім’ї, необхідність вміти конструктивно виражати свій гнів та агресію, тощо. Враховуючи сказане в попередніх пунктах (необхідність створити «безпечне місце», потреба встановити довіру бійця до процесу реабілітації та до спеціалістів (медиків, психологів та психотерапевтів), необхідність уникати загрози ретравматизації, необхідність спершу дати ресурс, а вже тоді підходити до складних питань) подібні речі краще планувати на початок завершальної половини або й третини процесу реабілітації, коли бійці вже будуть максимально готовими до цього.
  • Не слід забувати, що ми не шукаємо хвороби, ми шукаємо здоров’я. Тому завданням реабілітації не є те, щоб спершу знайти в бійця якісь там симптоми, а потім радісно відзвітувати в стандартному бланку Мінсоцполітики про їхню відсутність на кінець процесу реабілітації. Це теж, звичайно, потрібно. Але значно важливішим завданням є завдання соціально-психологічної реабілітації. Тобто, завершення процесу реабілітації має проходити не тільки в психологічно-медичному, але й в соціально-психологічному ключі. А це – психологічний супровід в спробах знайти після війни новий сенс життя, допомога в інтеграції військового досвіду в своє нове, мирне сьогодення, пошук нових здібностей і нової роботи, створення (вирішення проблем) сім’ї, налагодження стосунків з оточуючими – як з колишніми побратимами, так і з тими, хто на війні не був. Ну і так далі – роботи тут – непочатий край.

Ну і, наостанок – саме головне. Участь в війні – це не присуд і не хвороба. Дуже часто люди, які там побували, й справді бачили набагато більше за нас з вами – тими, хто на війні не був. Вірність, честь, відданість, готовність пожертвувати своїм життям заради товариша – чи багато хто з нас в мирному житті здатний на таке? Тому якщо ми й говоримо зараз про «травму війни» – то тільки тому, що іншого, більш адекватного терміну, просто не існує. Хоча насправді треба говорити не про травму, а про той неоціненний досвід, який кожен з колишніх воїнів з успіхом може використати для себе в майбутньому житті – як джерело його сили і мужності. Як нові можливості для власного розвитку, розвитку своєї родини та своєї країни. Удачі всім! Все обов’язково буде добре!


Ігор Лубківський, психолог,

голова ГО «Асоціація психологів України «Разом заради майбутнього»,

м. Тернопіль

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація