Сьогодні День пам'яті Івана Франка.
Почну з всеСвітньо визнаного, Іван Якович — видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, філософ, економіст etc...
Про що й старанно зазначено й перераховано у Вікіпедії. Це не привід для дискусії і моєї згоди чи незгоди не потребує.
А, втім, зазначу, що я не є прихильником художньої прози(!) Франка.
Поетичні твори, публіцистика (в широкому розумінні) Каменяра це, завжди актуально, хрестоматійно революційно мотивуюче, «лазерно» цілеспрямовано і, як тим же лазером, вивірено. Тут наше щире «Браво» й без коментарів.
Щодо прози... Стерильне академічне літературознавство характеризує її як таку, що «містить елементи готики, романтизму, натуралізму» й т.п.
Тобто, ніяк не характеризує. Та, якщо зупинитись на «Лисі Микиті», а все інше — «проглянув, здав екзамен, забув», то й такої характеристики достатньо.
А мене було «зачепило».
Й була приголомшила Франкова потобічна, зовсім НЕ світла мольфарська сила.
Темінь, біль і безвихідь.
І справа зовсім не в натуралізмі. В того ж Еміля Золя натуралізму ще більше, але читається й сприймається все просто й достатньо легко.
А у Івана Франка, то інше.
_ Вже з часом розкриті елементи біографії й стану здоров'я Івана Яковича дещо пояснили таку «специфіку» його творів.
