Скоро «майські».
Термін для садіння картоплі й/або масових виїздок «наприроду». Шо до «первомая», то це були нікому не зрозумілі, але вельми доречні аж два дні гулянки. Головне відбути парад з кольоровими шаріками з своїм «прєдпріятієм» і «нє ударіть в грязь ліцом» на вигулі. Що до дня Перемоги, то тут все не так однозначно. Для мого покоління є звичним його відзначати 9-го травня і з, недавніх пір , з кимось якось примирюватись. Хоча день капітуляції — 8-го. Й тут «все, не як в людей». І, що головне, при СССРі цей день став святковим аж в кінці 60-х. Коли гарячі спогади про війну вже призабулись. Й коли молодь в 70-80х кричала «Ура-ура-уряя..» , справжні ветерани-фронтовики сиділи мовчки. Справжнього бійця з наzzизмом на «школьну лінєйку» не витягнеш. Характерний приклад — мій дідусь Ілля Андрійович — гвардії сержант Другої Світової демобілізований після тяжких поранень під Оршею в 1943р.. На день Перемоги надівав свої солдатські нагороди «За Отвагу» й ін. і мовчав. Про війну не говорив, а тільки : «Ігорок, воно тобі не треба», й відвертавсь.
А що на офіційному , «держаному» рівні? Та ось, — пересічний крафтовий журнал «Радіо». Горяща кумачем майська «титулка»... до Дня радіо. Про 1-ше травня взагалі нічого, а про Перемогу — аж на третій-четвертій сторінці. Між іншим, і лише, як особиста заслуга «СТАЛІН», а потім «ЦК КПСС». А народу-побєдітєлю було строго вказано його місце повоєнними репресіями й гододом . Щоб терпіли мовчки й далі. Не дарма ж було піднято келих грузинського вина за «....русский народ (який) верил, терпел, выжидал и надеялся, что мы все-таки с событиями справимся.».
