«Він полетів, але обіцяв повернутись» — писала Астрід Ліндгрен у своєму шедевральному творі. «Я повертаюсь» — промовив сьогодні Міхеіл Саакашвілі, анонсуючи свій камбек до Грузії.
Скажу чесно, ніколи не ставився до нього серйозно. Лише на початках я, як і більшість українського суспільства, повірили у «Грузинську мрію», їхні реформи двотисячних. Здавалося, так легко змавпувати успіх, перейняти кращі практики в українських реаліях. Але мрія так і лишилась мрією, приправлена популізмом. Не вийшло за часів Порошенка, не вийшло і за часів Зеленського.
Відверто бавила ситуація, коли Міхо придумували посаду на льоту і намагались проштовхнути на віце-прем'єра. Але шарму не вистачило на парламентських Слуг і врешті ми від безвиході отримали реінкарнацію Нацради реформ. Також були поодинокі інформаційні спроби вштовхнути тему прем'єрства Саакашвілі. Не пішло...
Важко сьогодні говорити, що саме спровокувало таке рішення Саакашвілі — страх ОПУ щодо появи нового полум'яного опозиціонера на політичному ландшафті чи особисте рішення Міхо зробити ставку Грузію, де у нього замайоріли кращі перспективи.
Єдиний жаль — це зусилля людей, які включилися у відновлення Руху нових сил. Для прикладу, у столиці запустили нову інтернет-сторінку, почали працювати у соцмережах та офлайні, проводили зустрічі. Тепер цей електоральний потенціал розчиниться в інших політичних проектах — у Києві додасть тому ж Пальчевському і його партії «Перемога», закріпивши шанс бути супротивником Кличка у другому турі за мерство. Думаю, додатково отримає і сам УДАР, який, судячи з партійного з'їзду, замахнувся на відродження і серйозне опонування ЄС та Голосу.
Від'їзд Саакашвілі спричиняє політичний вакуум у своїй ніші. Водночас, по-перше, він буде заповнений дуууже швидко. І, по-друге, чи не очікуватиме нас третє тріумфальне пришестя через певний час? Знаючи Міхо, цього не можна виключати.
