У цю неділю, 11 вересня 2016 року білоруси обирали Парламент. Ну як обирали... У країні давно ходить анекдот:
«Поїхала голова білоруського ЦВК Л. Єрмошина на стажування на вибори президента США. Через 3 дні дзвінок до Мінська з Вашингтона „Олександр Григорович, вітаємо, ви обрані президентом Сполучених Штатів Америки“.
Як говоритися, казка брехня – та в ній натяк. У білоруських виборах вирішують не ті, хто голосує, а ті хто рахує. І приблизний список депутатів був відомий заздалегідь. Білоруська газета „Наша нива“ навіть надрукувала свою версію нового складу парламенту за тиждень до голосування. Збіг з результатами підрахунків голосів – 96%. Хороший „дар передбачення“.
Таким чином можна стверджувати, що весь процес „пройшов за планом“. Планом А. Лукашенко. І навіть несподіванка у вигляді 4% розбіжності – теж частина задуму. Для того, щоб розібратися варто трохи зазирнути в історію.
Білоруський політичний режим і вибори
Олександра Лукашенко недарма називали „останнім диктатором Європи“. З 1994 року його внутрішня політика була спрямована на посилення своєї влади.
На початку свого правління Лукашенко мав ще одну мету. Зайняти кремлівський престол. Що було реально при старіючому Єльцині. Саме тоді Білорусь робила активні кроки з практичної інтеграції з РФ. Лукашенко сподівався стати керівником нової, об'єднаної держави. Цей час характеризувався наступом на все білоруське всередині країни. І активною боротьбою з опозицією. Згортання білорусізаціі, фрази „білоруси – ті ж росіяни“ теж відносяться до даного періоду.
Що стосується політичних баталій, час був непростим. У 1996 році А. Лукашенко ледь не потрапив під процедуру імпічменту. Ситуацію врятували „російські посередники“. А далі було простіше – знищення опонентів. У тому числі і фізичне. Адже санкції на режим було накладено через підозри в політичних вбивствах. У період з 1996 до 2000 року зникли або „раптово померли“ ціла низка лідерів білоруських політичних рухів. Об'єднувало їх одне – неприйняття курсу А. Лукашенко на побудову авторитарного режиму.
В цей же час пройшла конституційна реформа. Верховна рада була розпущена. Замість нього створили „Національні збори“ — двопалатний парламент. Нижня палата ніби як обиралася. Але от невдача, перший її склад було призначено з депутатів розігнаної Верховної Ради. Враховуючи, що в ВР мала 260 народних обранців, а в новій Палаті Представників лише 110 – було з кого вибирати. Таким чином, „за бортом“ законодавчого органу влади опинилося 150 депутатів. За дивним збігом обставин, усі вони виступали за відсторонення Лукашенко від влади.
З того моменту вибори в країні проходять за специфічним сценарієм. Висування кандидатів – виключно шляхом збору підписів громадян або „від трудових колективів“. Опозиції, як ви розумієте, доступний лише перший варіант. Але і підпис не гарантія – нерозбірливий почерк, помилка – підстава забракувати підпис. Наявність 10 листів з відсотком браку більше 15% — людина не реєструється.
Ще один елемент – дострокове голосування. Громадяни країни ніби як мають право проголосувати за тиждень до „дня Г“. При цьому, деяким категоріям „наполегливо рекомендують“ віддати голос заздалегідь. Студенти, бюджетники та інші. Секрет простий: урни в цей тиждень стоять в кабінетах. Без доступу спостерігачів.
Але навіть в день голосування влада придумала запобіжник. Це в Україні спостерігачі спостерігають за підрахунком голосів. У Білорусі спостерігати дозволено з відстані приблизно 10 метрів. А члени комісій своїми спинами і філейними частинами надійно прикривають „таїнство підрахунку“. Якщо спостерігач не згоден або робить зауваження – його видаляють. Комісія має право прийняти таке рішення.
Думаю, зрозуміло, що в таких умовах депутатом стає той, хто потрібен. Тобто, кажучи, мовою білоруської влади „найбільш гідний“. Передбачити, хто найбільш гідний – не так складно. Система працює без збоїв вже 15 років.
Але повернемося до зовнішньої політики. На рубежі 2000-2003 років Лукашенко зрозумів, що перспективи стати російським царем – геть марні. Але робити вже було нічого: країна і він особисто перебували під санкціями. Умовою яких була демократизація. А цього робити не хотілося. Росія, з іншого боку, вимагала поступок. Білоруський режим вибрав тактику „гасла в обмін на гроші“. Лукашенко розповідав про братерську любов, але нічого конкретного не робив. Росія за все це платила. Не все йшло так, як хотілося – Кремлю майже завжди вдавалося домогтися поступок від Мінська. Але і ідеальним для Росії розклад назвати не можна.
Тим більше, що Білорусь регулярно намагалася налагодити відносини з Заходом. Була „відлига“ 2008-2010 років. Другий шанс підвернувся у 2013-му. Коли Янукович заявив про намір таки підписати договір про Асоціацію з ЄС. Далі був Майдан. Білорусь в повній мірі використала можливості. А саме:
1. Зайнявши зовні нейтральну позицію (але допомагаючи Україні в торговельній сфері, технологіями і навіть військовою технікою) звернула на себе увагу країн Заходу
2. Максимально „монетизувала“ надання майданчика для переговорів: відновила контакти з країнами ЄС. При цьому, граючи на протиріччях всередині союзу. Мінськ ставив і ставить на Лондон, Варшаву, Прагу, Рим. Але ніяк не на Берлін або Париж.
3. Провела вдалі переговори і уклала угоди з США. У тому числі з постачання зброї сирійській опозиції.
4. На тлі українських розмов про реформи запропонувала досить щільний, раціональний і конкретний план реформування країни.
5. І, нарешті, відпустивши частину політв'язнів, дала формальний привід скасування санкцій. При цьому країна вийшла з-під них не виконавши ЖОДНОЇ умови розвинених країн.
Але РФ залишалася найбільшим торговельним партнером. Політика Кремля лякала. На цьому тлі завдання білоруського уряду (з прийнятого плану розвитку до 2020 року) — довести частку Росії в торговому балансі до 30% (з більш ніж 50%). І розподілити зовнішню торгівлю ще між двома групами країн. 30-35% — розвинені країни (G-20). Решта „широка дуга“ — країн, що розвиваються. У тому числі БРІКС і так звана група Next Eleven.
Не менш цікавою є політика держави у сфері пошуку державної ідеології. Влада Білорусі все більше апелює до національних символів. Вийшов із забуття „скасований“ в 1995 році герб „Пагоня“. З 2016 вишиванка стала основним стилем оформлення. Всього. Починаючи від костюмів спортсменів і закінчуючи оформлення виборчих дільниць.
У Білорусі почали ставити „правильні“ пам'ятники. Як, наприклад, пам'ятник Альгерду (князю ВКЛ, який брав Москву), борцям за незалежність 19-20 століття. А радмін розширив список культурної спадщини. У доповненні більше третини об'єктів пов'язані з антиросійським повстанням 1863 року. До речі, щоб не було сумнівів в суті підходів, наведу пару цитат з газети, що видавалася повстанцями:
- Ад маскаля* і паноў няма чаго спадзяваціся; бо яны не вольнасці, а глуму і здзерства* нашага хочуць.
- Но калі Маскаль* з Немцам хітрасцею нас падбіў, і па[й]шоў ронд*маскоўскі, так і ўсё зрабілася па-чартоўску.
- Хутчэй прагнаць Маскаля* з яго сабачым рондам*, …. каб на век вякоў народ наш быў вольны і шчаслівы.
- Суды маскоўскія – гэта воўчая яма, гдзе не разбіраюць, чы за табой праўда, чы не, а скубуць адно як могуць. Бяспечнасці пад маскалём*ніякай няма, хто дужшы, той і глуміць; а войска то не для таго трымаюць, каб аберагаці кажнага ад злых людзей і ад глуму, а для таго, каб не пазволіць народаві* і застанаць
- А што граху набярэшся перад Богам, спрыяючы Маскалёві, таго ніколі Бог не даруе.
Але цього було мало. Білорусь зайнялася власним озброєнням. Разом з Китаєм створила суміш РСЗВ „Полонез“ з дальністю ураження понад 200 км. Працює над своїм ОТРК. І теж без РФ. Більш того, зберігаючи розробку в секреті від союзника.
На тлі істерики в російських ЗМІ про ворога НАТО, Лукашенко заявляє, що Альянс не несе загрози для Білорусі. І приймає нову військову доктрину. Яка робить акцент на протидію „гібридним війнам“.
Одним словом, підстав для невдоволення у Кремля безліч. А ось ресурсів для практичних дій мало.
- З одного боку заважає міф „про триєдиний слов'янський народ“. Адже якщо ти виступаєш проти відразу двох „братів“ – питання хто винен а хто правий.
- Обмежено і фінансові ресурси. Падіння цін на вуглеводні матеріали разом із санкціями роблять свою справу.
- І, нарешті, зовнішньополітичний фактор. Ще 3 роки тому Кремль міг робити з Білоруссю що хоче – уваги б не звернули. А зараз ситуація трохи не та. До того ж Лукашенко ставить не на „старих членів ЄС, які довго розмірковують над рішеннями“. Його ставка – США, Британія, Китай. Причому не політична. Беручи участь в різних проектах цих країн, він створює інтерес до себе. А шкода „національним інтересам“ будь кого з перерахованої трійки – карається.
Єдиний з реальних варіантів для Кремля — зробити „майдан навпаки“. Тобто інспірувати політичну кризу, яка в перспективі може привести до зміни влади. Не обов'язково під проросійськими гаслами. Можна навіть під демократичними, проєвропейськими і навіть націоналістичними. Російські ЗМІ починають обробку мас. Свого населення і білорусів. Тим більше, що інформаційний простір Білорусі майже незахищений.
Країни ЄС і США з одного боку санкції призупинили. Але дали зрозуміти, що розмова про технології, наукове співробітництво та фінанси можлива в повному обсязі після парламентських виборів.
Вибори 2016 року.
Ось із таким багажем Лукашенко підійшов до виборчої кампанії 2016 року. Відповідно перед ним стояло кілька завдань:
1. Не допустити ослаблення своєї влади. Тобто не змінювати закон про вибори, застосування цього закону. І тим більше, не допустити справжнього волевиявлення громадян. Тобто як і раніше „призначити“ депутатів
2. Домогтися, щоб вибори були визнані хоч трішки демократичними. В першу чергу таке визнання необхідно від міжнародних організацій та країн „великої двадцятки“.
3. Не дати можливості розхитати ситуацію зсередини. У тому числі протестами опозиції.
4. Не дати зробити те ж саме Кремлю. В ідеалі – зупинити інформаційну атаку принаймні на місяць-два.
На перший погляд, завдання несумісні. Але реальність інша. Європейці та американці люблять говорити слово „прогрес“. Тобто було гірше — стало краще. В цьому році прогрес дійсно був.
- Спостерігачів вже не садили — їх всього лиш виганяли з дільниць
- Спостерігати за підрахунком дозволили з трьох-чотирьох метрів, а не з 10-и як було раніше
- Під час агітаційної кампанії міліція була більш ніж коректна. Нікого не кидали за грати. А затримання... Ну так зараз просто затримували – вже не били.
- Політикам дозволили збирати гроші „у народу“ на свої кампанії. Правда, обмежили верхню межу суми.
- І, найголовніше – ті самі 4% „несподіванки“. Серед яких з'явилися два „опозиційних“ вже депутата.
Одна з них — пані Анісим являється заступником голови „Таварыства беларускай мовы“. Її обрання було логічним – необхідно було на внутрішньому ринку показати, що тренд на національну мову – це серйозно.
З другою — пані Канопацкой – ситуація цікавіша. На її окрузі в депутати намагалася обратися „обличчя“ кампанії „Говори правду“ пані Короткевич. Та сама, яка була кандидатом у президенти рік тому. А сам рух ДП примітний тим, що був заснований в період надзвичайного охолодження російсько-білоруських відносин 2008-9 років. Засновники нової політичної сили публічно визнавали наявність грошей з Росії для старту діяльності.
Програш Короткевич, в розкрутку якої було вкладено велику (за білоруськими мірками) кількість ресурсів – удар по самому проекту „Говори правду“. Адже її перемогла „нікому не відома“ активістка. Кампанія якої була в рази менш затратна. Це означає, що спонсори ДП можуть задати логічне запитання про ефективність витрачання грошей.
Другий аспект – партійність. Канопацкая – член Об'єднаної громадянської партії. Тієї самої, у якої Говори правду „перекуповував“ значну частину активістів. Тієї самої, в якій намагався зробити кар'єру Андрій Дмитрієв — „сірий кардинал“ ДП.
Таким чином Дмитрієв і Короткевич – вибір між поганим і дуже поганим. Не визнати вибори – увійти в нову пікіровку з ОГП. Визнати – таким чином визнати неефективність своєї діяльності.
Тим часом для ЄС і США результати прекрасні. Прогрес є. Адже на минулих виборах опозиціонерів-депутатів не було. Зараз обрані. Це означає – визнання буде.
Залишається РФ. Тут було складніше. Але доля підкинула подарунок — позбавлення паралімпійської збірної Росії права виступати на паралімпіаді. І пішла слідом істерія в російських ЗМІ.
Лукашенко зіграв у звичну гру „Гасла в обмін на гроші“. Член делегації проніс прапор. Російська преса зайшлася в екстазі. Уже й білоруси – хороші, і їх президент – надійний союзник. При цьому зауважу, що проявляючи солідарність прапором, білоруська збірна не відмовилася від трьох додаткових місць своїм атлетам. Місць, які „звільнилися“ в результаті заборони росіянам виступати.
Більш того, поки писав текст, прийшла ще одна інформація. Лукашенко розпорядився „вирішити питання цін на газ або знайти альтернативні поставки“. Тому він не тільки забезпечив перерву в інформаційній війні. За прапорець росіяни заплатять. Дорого заплатять.
Кому цікава пікіровка – розповідав про неї детальніше в свіжому відео:
Залишається білоруська опозиція. На жаль, опоненти Лукашенка в глибокій кризі. Ідей як вийти на населення і як грати поза сценарієм, написаним владою – поки немає. Як немає і великого припливу свіжих кадрів. Останнє пояснюється багато в чому і економічною лібералізацією. Розумні йдуть в бізнес. А поки стартуєш зі своєю компанією – на політичні амбіції часу не залишається.
І це все на тлі змін політики самого Лукашенка. Той дуже хоче перетворитися на такого собі „білоруського Де Голя“ або Сінгапурського диктатора. Тобто, щоб не відмовитися від зайвої влади, але провести економічні реформи.
Таким чином з одного боку вибори в Білорусі не принесли нічого нового. З іншого, події, які відбудуться незабаром, можуть принести багато цікавого.
Текст опублікований на znaj.ua
