Слухала ввечері ефір пана Борислава Берези з паном Романом Безсмертним і маю деякі думки з приводу їх тези про активність діаспор в Північній Америці. До речі, дуже рекомендую передивитися цей ефір, напрочуд змістовний та виважений, люблю коли розумні мужі аналізують державницькі моменти. Так от, пролунала думка, що американська влада прислуховується до своєї громадськості в питаннях прийняття рішень стосовно допомоги Україні, і без акцій на підтримку українців важко просувати нові пакети допомог.
Що я хочу вам сказати про акції, та взагалі про українську діаспору першого покоління, тобто тих, хто виїхав безпосередньо після початку повномасштабного вторгнення — ми не готувалися до еміграції. Втративши звичний ритм життя, багато хто домівки, бізнеси та, часто-густо, близьких, ми були вимушені шукати прихистку в інших країнах. Спочатку це були сусідні країни та просто Європа. Потім була масштабна навала та істерія з еміграцією до Канади (про це варто написати окремий текст) та Сполучених Штатів. З останніми вийшло цікаво — щоб попасти до Штатів потрібно знайти спонсора для програми U4U, бути на території України до 11.02.2022 (бо саме в цей день Штати оголосили про неминучість нападу зі сторони Московії) та не покидати територію Штатів, якщо живеш під цією протекцією. Дозвіл на роботу отримати вкрай важко, претендувати на світле майбутнє, штовхаючись серед емігрантів з Латинської Америки, здається що не приходиться. І хоча в перший час мітинги та акції на підтримку були багатолюдними, з часом запал пройшов, навалилися буденність та хаос життя. А для біженців ще й сірість та невизначеність.
А що ж стосується тих, хто обрав Канаду, то тут трошки більше барв житті внаслідок хоча б уявлення куди рухатись та які шляхи до легалізації в новій країні (бо в Сполучених Штатах немає поки що жодних варіантів для українців за програмою U4U). І хоча дуже багато розчарованих людей нині блукають містами Канади, підтримка місцевого населення все ще залишається, хоча вже й не в тому обсязі. Українські біженці тут почувають себе більш комфортно, бо отримали легальний дозвіл на роботу, толерантне суспільство та бачення хоча б якогось просвіту попереду. Хоча той факт, що переважна більшість приїхала з низьким рівнем англійської, а часто-густо зі стабільної та більш соціалістичної Європи (бо Канада не ставила вимоги до термінів виїзду з України на момент початку війни, тому й поїхали сім'ями ті, хто сидів роками на заробітках в Польщах та Чехіях в пошуках кращого життя). І тут українці почали потрохи асимілювати та розчинятися в натовпі емігрантів з усього світу. Інколи, правда, збираючись на вечори або посиденьки в українські центри або церкви.
І ось тут найцікавіший момент — всю роботу з українськими біженцями внаслідок російської навали взяли на себе благодійні організації або церковні установи. Робота держави Україна відсутня як явище. Скільки можуть ці організації протягнути на собі таку навалу?! Організувати пошук прихистку, допомагати з речами, харчами та житлом, розважати та навчати. Це величезний обсяг роботи, який має підтримуватися матеріально та інформаційно. І якщо в деяких провінціях Канади є активна робота Конгресу Українців в Канаді, то по іншим можна сказати що тихо як в гробу. Хто ж тоді має організовувати акції підтримки? Самі українці? Ті, що мають працювати часто на важких роботах, слідкувати за дітьми та лікувати депресивні розлади (від війни ніхто не втік здоровим, давайте будемо відвертими, а заробітчани з Європи в Америці явно не підуть на мітинг, бо вони гроші роблять, а не ось це все)? Стихійні мітинги тут заборонені, потрібно брати дозволи, писати в «міськради» та поліцію, щоб не розігнали як хуліганів. То можливо цим краще займатися дипломатам?
Тому закидувати до біженців, що ви от повиїжджали, той будьте голосом України, легко, але чи насправді цей маніфест буде доречнім, якщо заглибитися в питання побуту цих самих біженців. А то виходить класно, що в нас величезне дипломатичне крило є, а зиску з нього по роботі з діаспорою ніц немає. Хоча видатки на офіс президента значно важливіші ніж підтримка за кордоном, навіть коли всього шість радників, то витрати в десятки мільярдів неминучі. Правда? А потім будуть кричати — українці закордоном винні допомагати державі. А ми й допомагаємо — хто рідним на фронті, хто волонтерам, а хтось і на утримання притулку для тварин гроші відправляє, і це також є показником людяності, чого точно немає у ворога. А так би хотілося мати справжню підтримку українців, що вимушені покинути домівки.
