У цій книжці продовжується бій за українську літературу. Сюжети дописуються, питання роз'яснюються, таємниці розкриваються. Серед жанрів – детектив, біоґрафія, трилер. Серед декорацій – Париж і Харків, Дебальцеве і Берлін, Холодна Гора і Монмартр, театр «Березіль» і цирк «Муссурі». Серед героїв – Маланюк і Донцов, Фройд і Денікін, Серьожа і Ґеббельс. Серед дійств – кулінарія, шпигунство, секс. Словом, «обережно, двері зачиняються», бо вас знову запрошують у захопливу подорож яскравими літературними світами – у справжню альтернативну реальність! – звідки вам не захочеться вертатися в сіру прозаїчну дійсність.
Я люблю твої зелені очі
Його ім'я – навіть гірше за ім'я Павла Коґана, що, як знати, «уложилось в две стопы хорея / больше ни во что не уложилось» – зосталося написане на кришці золотого годинника, відібраного на березі Дністра румунськими прикордонниками. «Улюбленому синові Сергієньку Кастракі у день складання іспитів на атестат зрілости». Над словом «зрілости», якщо пригадуєте, приятелями юного Кастракі, такими самими двієчниками, як він, шпилькою було надряпано слово «статевої». І мало хто пробував розтлумачити мітопоетичні мотиви авторів підправленого напису, не кажучи вже про те, щоб скласти фразеопареміолоґічну систему цієї самої «зрілости». Бо це в того люди в давнину знали, коли дозріють (і помруть), і тому в цей день взагалі не працювали (ні з якими кумранськими фраґментами мови закоханого), а сьогодні символ дитинства, як знати, вже дозволяє затримати рух до смерти. Бо допоки читаєш – не на золотій кришці годиннника, а на вуличній стіні «посьолка» – ці фраґменти «незрілого» буття, доки й живеш: «Я люблю твої зелені очі», «Я смоктала в негра», «Я їбашу мефедрон». При цьому стає ясно, що найщасливішим виявляється не той, хто прожив довге життя і кудись там вклався, не той, хто прожив мало і не склав іспиту на статеву зрілість, і навіть не той, хто помер від мефедрону, а той, хто взагалі цього не писав, не смоктав і не видряпував по тому шпилькою очі Сергійкові Кастракі, тобто взагалі не народжувався у цьому «посьолку». І хто, спираючись на досвід мого прочитання, де християнські інтуїції змішані з темою статевого дозрівання, чи пак загубленого сюжету про «світле майбуття», спробував рушити далі – на той потяг, що, наче на пероні, вгадувався у тому самому символі дитинства.
Ігор Бондар-Терещенко. Загублена манжета. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2026. – 160 с.
Придбати книжку можна тут:
https://www.yakaboo.ua/ua/zagublena-manzheta.html
