Ця історія змушує замислитися усіх нам, дорослих і зарозумілих, які гноблять дітей суцільними наріканнями, порівняннями і цькуваннями. Мовляв, хтось інший може краще, а ти справжній нікчема. Утім, як знати, так вважають і кажуть не всі – народи, нації, батьки і загалом дорослі – бо є такі, що змалечку вихваляють дитину, кажучи, що вона найкраща за всіх. Тобто за тих, кого їхні ж батьки гноблять? Виходить так, і буває, чуже у нас вище за своє лише через наше власне приниження свого, рідного…
Історія, викладена у цій книжці, саме про таке, навіяне і батьками, і, відповідно, дітьми. Тож несподіваним, але цілком зрозумілим чином «Нікчеми» Володимира Нікітенка (К.: ДІПА) розповідають про моделі формування людської ідентичності у підлітковому віці. Саме цьому присвячена ця повість, в якій головний герой вважає себе нікчемою, а ми, уважно придивившись, бачимо, що такі самі були й залишаються його батьки, та а бабуся з дідусем. Утім, попустивши генетику, нагадаємо, що книжка все-таки фантастична, і тому на початку оповіді злий чаклун розсилає чотирьом правителям чотирьох імперій таємничі глеки, які він виліпив у своїй майстерні. Звісно, він задумав чергову капость, наслідки якої не забарилися.
Насправді глеки — це магічні портали, через один з яких хлопчик Фортунато переноситься в Середньовіччя, де зустрічає себе з минулого і себе з майбутнього, таких самих нещасних невдах. «Троє хлопчаків сиділи в траві біля дороги, підібгавши коліна. Напружену тишу переривав лише спів птахів із ближнього гаю, та поскрипувала мотузка шибениці. — Схоже, підвисла програма віртуальної реальності, — першим не витримав мовчання Фортунато. — Друга година одна і та ж картинка. — А у нас тут взагалі все дуже одноманітно, — відгукнувся хлопчик в середньовічному лахмітті. — Як розбійника повісили минулого літа, так інших розваг і не було». Тепер усім трьом Фортунато потрібно стати командою, перемогти злого Алхіміка, який створив магічні портали подорожей у часі, і повернутися додому. Утім, в чаклуна щодо них інші плани, тож пригоди тільки починаються. «- Хлопчики повинні зникнути! Назавжди! — крикнув Алхімік і підкинув над головою жменю помаранчевого порошку. — А ну, мій порошочок „Явпізнаютебепозапаху“! Покажи мені, де ці троє малолітніх поганців!» І можливо, малим героям судилося загинути, якби вони, об'єднавши всі свої уміння, не стали справжньою командою.
