Допомогти героям цієї книжки іноді можуть лише вони самі. Адже сила, яка в них прихована, і якою вони володіють, спроможна зробити з них справжніх захисників рідного краю.
«- Дякую, Земле, мати, — шепочу я, торкаючись землі губами. — Дай тепер силу тримати. Обіймай нас міцніше, зроби для нас більше. Мене пронизує пекучий біль — і ось уже долоні мої вільні, віття відірвалося від них і вросло в грунт. Важко дихаючи, підводжуся. Люпко вкотре набуває людської подоби — у такій формі зручніше мене підтримувати. — Тобі вдалося, Вербичко, -- захоплено шепоче він. — Ну, я все ж таки мавка, -- усміхаюся другові й підхоплюю Картагика на руки. — То що, гайда, поки прохід відкрито».
Так, за сюжетом книжки Юліти Ран «Мавка Вербичка й песиголовці», юна героїня, та сама Вербичка, дуже любить рідний Моховий ліс і частенько проводить час із його чарівними мешканцями, особливо із другом вовкулакою Люпком. Та одного дня вороги із прадавніх легенд повертаються й ліс опиняється під загрозою...
Хочете дізнатися, чи зможуть мешканці лісу дати відсіч лютим песиголовцям? Або чим здатна зарадити лиху одна юна мавка? «Раптом мене осяює. — Чекайте, -- бурмочу я. — Здається, маю ідею... Я збираюся скористатися магією мавок — завдяки їй ми вирощуємо рослини й лікуємо хворі дерева та трави. Як і мій друг вовкулака, я теж не певна, чи вистачить мені сили на те, що збираюся зробити зараз. Адже я ще дуже маленька мавка. Та що вдієш, старших мавок поряд немає. Я підходжу до самого краю рову й опускаюся на землю, притискаючись долонями і всім тілом міцно-міцно. — Мати моя Земле, — шепочу я. — Мати моя Земле, кидаю в тебе зерна, дай їм прорости, щоби ми могли пройти. Дай їм прорости, щоби ми могли пройти. Якусь мить зі мною нічого не відбувається. Здається, спроба провалилася, і мати Земля мене не чує. Краєчком вуха ловлю напружене сопіння Люпка й тихе схвильоване скиглення Картагика. Але ось дещо зрушується. Моїм тілом пробігає гаряча хвиля, і з долонь починає рости вербове гілля. Земля відгукується на моє прохання — і дає сили достатньо, щоб я ростила це гілля, ростила стільки, скільки потрібно. Гілля подовжується, зчіплюється між собою, невпинно рухається вперед — і за мить товстий жмут сплетених вербових лоз нависає над ровом».
Тож якщо пригоди мавки Вербички вас заінтригували, і ви хочете поринути в атмосферу чарівного Мохового лісу й зустрітися з героями української міфології, то вам варто прочитати цю історію Юліти Ран з неймовірними казковими ілюстраціями Іви Михайлян.
Юліта Ран. Мавка Вербичка й песиголовці. – Х.: Ранок, 2024
Ілюстрації: Іва Михайлян
