…Історія інтеграції українського мистецтва у скарбничку французької культури була, признатися, менш грандіозна, ніж успіх, скажімо, сучасних українських досліджень на цю тему. Серед яких варто згадати насамперед  «Українських мистців Парижа: 1900-1939» Віти Сусак. Ну, визнана Соня Делоне з-під Полтави першою жінкою-художником, яка за життя виставлялася в Луврі. Ну, виграв, хоч і посмертно, харків'янин Василь Єрмілов конкурс проектів паризького мавзолею Пікассо, утім, усе це донедавна називалося «російським авангардом».

Володимир Баранов-Россіне

Тому основним завданням дослідників на зразок колежанки автора сих рядків, нині вже покійної Валентини Маркаде, авторки монографії "'Art D'Ukraine" (1990), було не відстоювати у черговий раз національну гідність малоросів, а довести, що в українському мистецтві існував навіть феномен «паризької школи». Або навпаки, що на «святі, яке завжди з тобою», яке характеризує культурний бедлам в Парижі початку ХХ століття, погуляли, серед інших, й українці. . «І скачуть коні через бюрократів / В Москву, в Париж — некуто і красиво, / Негнуздані і волею багаті / Вкраїну мчать на вицвічених гривах», — передбачав таку ситуацію Іван Драч у своїй поезії «Українських конях над Парижем» з раньої футуристичної поеми «Ніж у Сонці».

Олекса Грищенко

При цьому проблему засилля «російського» варто розрадити завдяки тому ж Набокову, який писав: «Когда я размышляю о годах изгнания, то вижу себя и тысячи других белоэмигрантов ведущими несколько странное, но не лишенное приятности существование в материальной нищете и духовной неге, среди более или менее иллюзорных немецких либо французских туземцев, с коими большая часть моих соотечественников не входила ни в малейшие сношения».

Соня Делоне

Отже, в історії «зносин» художників-інородців з «паризької школою» були три хвилі еміграції 1900-1918, 1918-1939, 1945-1960 років. Формально — «експресивний мальовничий колоризм» у творчості Зиґмунда Менкеса зі Львова та Василя Хмелюка з-під Жмеринки. А якщо серйозно, то самі французи були не в захваті від симулякра під назвою "École de Paris", який розсипався на зайшлих румунів з одеситами, і в 1920-х роках у місцевій пресі навіть розгорілася дискусія з приводу приналежності «паризької школи» до французького мистецтва . Тому, якщо навіть українська колонія в Парижі відкидала свого земляка Олександра Архипенка — відомого у майбутньому художника-скульптора, а нині «п'яницю і розпусника», що не платить профспілкових внесків і розгулює по Парижу з куплетами під гармошку, на якій йому акомпанував Фернан Леже — то що вже казати про тамтешнє французьке начальство з департаменту культури. Але, на щастя, все обійшлося, і інтернаціональна бригада залітних малярів створила, як відомо, національне мистецтво Франції. Серед учасників згаданої бригади зокрема відзначилися Олександр Архипенко, Михайло Бойчук, Соня Делоне, Василь Хмелюк, Олекса Грищенко, Хана Орлова, Володимир Баранов-Россіне та ін.

Ханна Орлова