У житті завжди полюбляють ярлики і налички, які з часом витворюються на цілком поважні називні категорії – символізуючи і роз'яснюючи. Згадаймо з історії, скільки у нас було «відроджень»? «Розстріляне», «задушене», «розіп'яте», причому навіть фахівці іноді плуталися, приміщуючи до «розстріляних» літературних антологій персоналії, які насправді були «задушені» режимом і сконали у таборах. Від того не легше, звичайно, і тим не менш.
«Зокрема за списком, ще й під однією обкладинкою у цій книжці об'єднано прозу та вірші американських та британських авторів, а також кількох французьких. „Втрачене покоління. Ернест Гемінґвей, Езра Паунд, Френсіс Скотт Фіцджеральд“ (Стилет і стилос) — ці автори рухалися по життю без зайвого „тоталітарного“ тиску, а лише з творчих міркувань, тож більшість з них занесло не на Соловки чи до Сибіру, а до Франції. Тим не менш, навіть вони, ці відомі поети і прозаїки вважали себе „втраченим“ поколінням – однією з найвідоміших літературних генерацій, названої так з легкої (насправді важкої) руки Гемінґвея. Не менш відомою була хіба що „страчена“ генерація українських письмаків, або „розбите“ покоління – американських.
Наразі ж це оповідання Фіцджеральда про „добу джазу“, історії Фолкнера про службу в авіації, автобіографічний цикл оповідань із першої книжки вже згаданого Гемінґвея, а також новела Томаса Вулфа. А ще – чудові вірші британських і французьких авторів із покоління Першої світової. Авантюрист Ґійом Аполлінер, який рухався по життю в трамваї з перебинтованою головою, найрадикальніший поет 20-го століття Езра Паунд, який так само сидів, не рухаючись, у тюрмі, зовсім загиблий на війні геній Вілфред Овен, суфражистка Мері Борден і багато інших. Усе це – фрагменти, з яких складається цілісний портрет воєнного покоління 1920-х – втраченого, страченого, загубленого, але на диво рухливого у своєму стремлінні донести власний світогляд до нашого „малорухливого“ й „тоталітарного“ світу.
