Історія однієї кар'єри у цій книжці охоплює чималий відтинок часу, і справи, які веде її героїня — молода українська журналістка Альона Кроніна – передбачають не менш широке пересування в просторі: від Київської ГЕС і Чорнобилю аж до Великої Британії з її розвідкою МІ6. І звісно ж, у цій історії повно пригод, гумору, оригінальної аналітики та справжньої журналістської пристрасті.

Отже, чотири розділи роману – це згадані тридцять сім справ, які веде наша героїня, потрапивши на роботу до суворо цензурованої та повністю підконтрольної проросійському спонсору київської редакції. Вже під час Євромайдану вона розуміє, що більше не може бути відстороненим свідком подій і хоче боротися з кремлівською пропагандою та розповідати людям правду.

Загалом цей роман не просто про сучасну українську історію 2012–2022 років – він насамперед про розвиток української журналістики та демократичного суспільства. Що ж до його головної героїні, то вона протягом усього дійства, нагадаємо, побудує блискучу кар'єру: IT-журналістка, працівниця парламенту, агентка розвідки MI6 — і спробує зірвати російське вторгнення до України 24 лютого 2022 року.

Слід додати, що ілюстрацію до обкладинки роману створила українська художниця Світлана Гриб, якій удалося врятуватися зі зруйнованого російськими окупантами Ірпеня.

 

Уривок з роману:

 

Справа № 3. Президент

 

До певного моменту свого життя я не усвідомлювала, що Клава мене терпіти не може. В «Онлайні» я стала першою з «молодого ядра» команди, яке набрали за наказом генеральної директорки, тому спочатку жодних проблем не виникало. Я б навіть сказала, що Клава була до мене привітна й намагалася вчити професійних азів. Проте згодом почали приходити нові журналісти, і я зрозуміла, що до них вона ставиться набагато краще. Переважно це виявлялося в редакційних завданнях. Аня, Алла і Маша регулярно ходили на різні заходи з президентом і прем'єром, згодом їм оформили парламентські перепустки, мене ж змушували ходити на брифінги Міністерства надзвичайних ситуацій про прогноз погоди на тиждень, у міську раду, на пресконференції астрологів і паради комуністів. Згодом я стала відповідати за столичні новини й репортажі про Київ, але розуміла, що це «пониження» сталося не саме собою. На мої прямі запитання під час розподілення анонсів, чому я не можу піти на якийсь серйозний захід, Клава відповідала туманно. Зрештою, коли це стало незручно для всіх, дівчата-колеги не витримали. Коли мене не було в редакції, вони приставили її до стіни розпитуваннями. Тоді Клава й розкололася. Вона просто боялася. До тремтіння в колінах боялася нашого Спонсора, моєї прямоти та саркастичного стилю, що пробивався крізь рядки статей, як паростки впертої рослини. Через прямоту та ідейні позиції не любила вона й Улю з Кіндруком, та я була молодшою, тому спочатку Клава вирішила, що з мене можна зліпити щось покірне й корисне.

Уже з перших місяців роботи я дізналася, що редакційну політику «Онлайну» жорстко контролюють. Усі заходи, які мали відвідувати журналісти, узгоджували згори, аналітичні матеріали, коментарі й репортажі проходили трирівневу цензуру. Після коректорських виправлень на кожен матеріал чекали ідеологічні виправлення. Спочатку від Клави, потім, якщо вона була не впевнена стосовно якоїсь фрази, директорські. Далі матеріал відправляли узгоджувати до людей Спонсора. Це був найнебезпечніший етап, який міг згубити всю попередню роботу. Працівники Спонсора часто чіплялися до дуже дивних речей і потім забороняли ставити матеріал узагалі. Цю схему, як і імена тих, хто за нею стояв, я дізналася далеко не відразу. Дещо побіжно розповів Толя, — його, до речі, згодом звільнили, можливо, навіть через це, — а дещо дізналася абсолютно випадково.

Само собою журналістка, яка ставить на пресконференціях підступні запитання й пише навіть коротенькі новини так гостро, що головна редакторка може залишити від них лише одне речення — і то з цитати, на Спонсорових заходах була зайва. Головним ідеологічним наповненням «Онлайну» була нейтральність. Жодних оцінок чи висновків, глумливих заголовків чи фотографій. Ніколи не забуду істерику нашого керівництва після виявлення випадкового фото, де Спонсор колупається в штанах (ох і посміялися ми тоді з Павлом, який зробив цей шедевр). Згодом журналістам почали роздавати спеціальні правила, де було чітко вказано, що можна писати й знімати, а що ні. Проте на стиль Альони Кроніної все це ніяк не вплинуло: я й далі творила саркастичні журналістські шедеври, навряд чи сама це усвідомлюючи".

 

Анастасія Піка. Остання справа журналістки Кроніної. – К.: Bookraine Publishing House, 2022