Серед оповідань цієї збірки, а саме — «Листів до Фроди» Олени Макарчук (К.: Наш Формат) – драматичні тексти назвою «Троянда» і «Соняхи», «Світлана» і «Чорнота», «Криниця» і «Відрядження». Життя так само контрастує у ній з тим, що вигадують герої та персонажі, а саме – кращу долю, бо існуюча надто вже нестерпна, сіра, нудна.
Як і де знайти своє щастя? Жінки, наприклад, пишуть відверті листи до богині кохання Фроди. Оксана, Уляна, Жанна. Згадується пісня Стінга про те, як жінки танцюють самі. Причому вже змалечку. А мужики, як відомо, не танцюють! Вони одружуються з іншими, хоч обіцяють взяти тебе. «- Ет.., Дусю, мала ти ще, — Устим пробував віджартуватися, та не зміг приховати, що теж знітився від цього молочно-хлібного поцілунку. — Я виросту! Дочекаєшся?! — Може, — знову спробував усміхнутись Устим».
Але будь-які народні усмішки в читача зникають, коли позачасову пастораль розривають мітки часу, і приходять «комнезами». Були такі зайди з люмпен-пролетарів, які нищили українське село. Забирали хліб, душили селян, виконували план партії з голодомору. Але в художній прозі з них навіть «люди» бувають. «Стой! — крикнув їй у спину, коли вже відійшла на кілька кроків. У Явдошки все похололо всередині. Зараз уб'є. Що йому тепер? Уже нічим не цікава. Та замість кулі вслід полетів шматок сухого хліба — просто на землю, як собаці, кинув. І сміявся, коли Явдошка на колінах шукала його на полі. Потім, відшкандибавши подалі від місця своєї наруги, жувала хліб і запихала до рота малому Василькові. І плакала від приниження й огиди до самої себе: „Я виживу. І врятую сина“.
