У збірці цього автора – круті маршрути (побував у більше ніж 20 країнах), філософські роздумі, але головне – кохання, яке судилося знайти і втратити, про що й розовідає ліричний герой, який потрапив на обкладинку книжки. За роялем, поруч із коханою, і водночас — так далеко від неї.
Теплом своїм я поділюсь,
Віддам душі частину,
Тобі не раз іще наснюсь,
Підставлю свою спину.
І хай стріляють, нехай б'ють,
Рясні дощі хай ллються.
В житті моїм єдина суть —
«Без бою не здаються».
За тебе я помру не раз,
Віддам усе, що маю.
І серед всіх буденних слів
Одне звучить: «кохаю».
Тож «Ламбрески» Романа Лябиги – поетична збірка на межі оптимізму, фантазії, здорового глузду і бездумних вчинків заради кохання. Словом, як буває в житті, де «ламбрески» — елементи декору в інтер'єрі, натомість у нашому випадку автор декорує своє буття яскравими рефлексіями та сумною мелодикою «автора на крижині».
І недаремні скорботні рядки у цій збірці, присвячені Володимиру Івасюку, видатному композитору, вбитому радянською системою, адже багато з яких віршів у «Ламбресках» таки могли би стати чудовими піснями. Мелодійність, ліризм, тонка душевність цих поезій, які зокрема входять до циклу «Ча-ча-ча у театрі життя», здатні створювати настрій, будити думки і налаштовувати на пісенний лад.
Заховались троянди червоні
За фіранки тужливу печаль,
Я для тебе співаю сьогодні
Серенаду без жодних вагань.
Лиш для тебе усі мої вірші,
І про тебе усі мої сни.
Знаєш, часом буваємо грішні,
Бо не знаємо щастя ціни.
Песимізму й апатії в автора небагато, хоч у поетичному світі це називається інакше, і лірична задума чи творча меланхолія в його збірці — завжди передвісники майбутніх звершень, палких почуттів, жанрових дерзань і стилістичної поліфонії. Бо така вже людська натура і правда життя – крізь терни до зірок, хоч би якою «смугастою», чи пак чорно-білою була доля з її періодами занепадів-злетів.
Ми на старі образи не зважаєм
І дивимось крізь сонцезахисні
І цілковито чорні окуляри.
На запитання: «Бачиш?» — вперто: «Ні».
І нехай «заховались троянди червоні», як у вищеподаному вірші з «Ламбресок», але, наслухаючи поетову небесну печаль, віриш в його земне відродження, яке таки стається у наступних поезіях. І де «Любов – як злива», а поет – вічний мандрівник у пошуках своєї мрії:
А я поїду на край світу,
Приїду на вокзал вночі.
Я мчатиму назустріч літу,
І квіти розцвітатимуть в душі.
Весна покличе за собою,
Сміливо буду з нею йти.
Так ніжно доторкнусь рукою
До цвіту, до її краси.
Я віднайду для себе крила
І мрії всі свої здійсню,
Хоч буде сонце, а чи злива —
Літати буду! Полечу!
Роман Лябига. Ламбрески. — Брустури : Дискурсус, 2024. — 188 с.
