…Може, видатися, це про те, як правильно щезнути з цього світу. Хоч у цьому романі й не пропонують запхати голову в духовку чи наковтатися пігулок, Боже збав. Існують речі страшніші за смерть, самогубство чи ще яку трагічну кончину. Наприклад, забуття. Хай там як ідуть у засвіти, але тема зникнення людей знову стає важлива, ви помітили? Років двадцять тому прогримів хіт про потяг, який ніколи не повертається, в кліпі на який викрадали немовля у візочку, і болото суспільної уваги знову зімкнулося. Те саме в літературі, де сюжет може будуватися на листуванні зі зниклою людиною, коли жодне з послань не прочитується адресатом, а може, як-от у випадку з романом Елени Ферранте «Моя неймовірна подруга», тягтися, що називається, за обопільною домовленістю сторін.

Отже, на самому початку син зниклої героїні, який ані дня не працював, сидячи на шиї у матері, повідомляє її подрузі, що та несподівано зникла. Знаєте такі випадки? Вийшла, нарешті, давши перепочинок близьким та рідним, що стомилися від старої, і не повернулася. Два тижні, еге ж. І ніхто, крім подруги, не знає, що це була мрія не лише близьких, яких стара пошила в дурні, а її самої, про що ніхто навіть не здогадувався, живучи поруч ціле життя. І ось ця Ліна, яку насправді звати Ліла, яка, у свою чергу, нагадує нам Лолу з фільму «Біжи, Лоло, біжи» Тома Тиквера, нарешті здійснює свій план.

«Принаймні три десятиліття вона мені казала, що хоче зникнути, не лишивши й сліду по собі, і тільки я добре розуміла, що саме вона мала на увазі, — згадує її подруга. — В неї ніколи й на думці не було втекти, змінити ім'я чи зажити новим життям в іншому місці. Вона ніколи й не думала про самогубство… В неї завжди був зовсім інший намір: вона хотіла щезнути, розсіяти кожну свою клітинку, щоб не лишити по собі нічого. І оскільки я добре її знаю чи, принаймні, сподіваюся, що знаю її, я вважаю, що вона винайшла спосіб не лишити в цьому світі навіть жодної своєї волосинки».

І найгірше у даному випадку те, що довкола стільки романного, родинного і просто близького люду, перерахування якого на початку книжки, наче в п'єсах Шекспіра, займає зо дві сторінки, а згадувати протягом усього дійства про юні дивацтва навіженого італійського дівчиська – бридкого, гидкого, як каченя в Андерсена, а чи Гамлет у перекладі Костецького в Шекспіра («гидкий, бридкий, мерзенний") — доводиться лише її подрузі.

І що ж виявляється у житті наської Пепі Довгої Панчохи, яка за першого ж знайомства може пожбурити вашу ляльку в темний підвал? А виявляється, що у цьому самому житті — тим паче, дитячому – забагато смерті. Тож не дивно, що старою героїня вирішує втекти – можливо, що й від неї, бо замолоду це не вдавалося, оскільки було не до того: весь час билася з вуличними хлопчаками. Ну, а люди довкола не звертали на це уваги, будучи зайняті своїм життям. Точніше, смертю. "Одна з дочок синьйори Ассунти, продавщиця фруктів та овочів, поранилася цвяхом і померла від правця, — знову згадує подруга героїні. — Найменший з синів синьйори Спаньюоло помер через круп у горлі. Батько моєї матері загинув через те, що будував хату і впав вниз. У батька синьйора Пелузо не було руки, її відрізало токарним верстатом. Сестра Джузеппіни, дружина синьйора Пелузо, померла від туберкульозу у двадцять два роки. Старший син дона Акілле — пішов на війну і загинув двічі, вперше — потонувши у Тихому океані, а потім його з'їли акули".

І взагалі, як дізнаємося з цього роману, померти у дитинстві можна було навіть від буденних речей. Наприклад, спітнівши,  а потім випивши холодної води з-під крану, або з'ївши вишень, не виплюнувши кісточки, або, пожувавши жуйку та проковтнувши її через неуважність. Якщо у романі це не стається, герої самі дають собі раду. Так, наприклад, Лілу викидає у вікно рідний батько, жахливого дона Аккіле вбивають ножем в горло, і все це не так страшно, як його малюють, оскільки це повоєнні роки, розумієте? На війні й не таке терпіли, як-то кажуть.

Найголовніше, що цей роман можна читати як побутову драму, національну трагедію (ким була Італія у Другій світовій війні, згадайте – отож, однією з країн гітлерівської коаліції), родинну сагу, але найкраще, мабуть, як дитячий хоррор. А також підлітковий, юнацький, зрілий та загалом без вікових обмежень. Не обходиться, ясна річ, без містики, якою намагаються обрамити власне злиденне життя героїні. "В момент, коли вона летіла в напрямку асфальту, маленькі руді, дуже дружні тваринки перетравлювали вулицю, перетворюючи її на однорідну м'яку речовину", — знову коментує подруга. А решта з того продовжується вже за переглядом телевізора, подарованого п'ятнадцятирічній дівчині залицяльником, дивитися який приходить зазвичай всі сусіди.

А взагалі-то ця екзотична оповідь про те, як стають нареченими під час шкільних іспитів, дивує лише непосвячених у тонкощі "дівочого" світу в Італії. Саме там, де нещодавно цілий район перестав ходити до школи, бо закони мафії забороняють це робити майбутнім дружинам. Зазвичай з класики жанру відомо, що саме так воно й відбувається, коли "важкий період" завдовжки з життя тягнеться занадто довго, і лише наприкінці знаходиш у собі сили вийти з ігри, як у цьому романі.

 

Елена Ферранте. Моя неймовірна подруга. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля