Після того як Євген Кисельов блиснув московськими манерами і відключив від ефіру Раміза Юнуса, не давши йому договорити, Раміза Юнуса запросив до свого ефіру украинський журналіст Ігор Гаврищак.
Раміз Юнус висловив у цьому ефірі важливі думки. Дуже рекомендую переглянути цей ефір.
Наприклад, Раміз Юнус сказав, що якби Азербайджан напав на Україну, а не Росія, жоден азербайджанець не прийшов би в український ефір. Хороший, поганий, не має значення. Він би згорів від сорому. Він би або заткнувся, або пішов би з автоматом викупати своєю кров'ю вбивство українських дітей його країною.
Безсоромність і хамство «хороших русских» це особливий сорт пекельного бруду. Це покоління хамів вирощене їхніми попередниками — «дисидентами» з дітей сталінських катів.
Як ті видавлювали тих, хто справді потребував уваги, і хто так і згнив у Гулазі, безіменний, чи був розстріляний.
Ці блатні тварюки з «Московської висотки», з квартир з ліпнинами, подарованих Сталіним, з чеками з «Березки», примазалися до справжніх дисидентів, і почали виштовхувати їх.
Їх же прилаштували «дисидентами» за західні станції, вони ж «в Перестройку» стали головними редакторами «демократичних» газет і журналів.
Вони ж «поїхали на війну до Чечні». Після цього на заході до них стали ставитися як к людям з «драматичною долею, які побували на війні в Чечні».
«Ми там були...».
Чому ви не знали правди про війну у Чечні? — задаєте ви сьогодні питання.
Поставте питання цим «дисидентам», чому вони на весь світ поширили брехню про Чечню?
І чому вони брешуть досі, як ця «дисидентка», онука сталінського ката, наркома закордонних справ СРСР Литвинова, який 1933 року заявив у США, що в Україні немає жодного голодомору.
Дисидентка, яка стомлено говорить про війну її країни проти України, що не всі можуть цілодобово думати про війну в Україні.
