– Марічко, ти маєш пристібнутись.
– Я сама знаю, що мені робити!
Маша, 4 роки
Третій день народження я святкувала вже на дві родини. Мамі після розлучення довелося піти працювати. Свого часу батьки зареєстрували шлюб, щоб мама змогла залишитися в Україні, тому після розлучення її тимчасова посвідка стала недійсною. Від пропозиції батька отримати громадянство України вона відмовилась ще у шлюбі. Потім тато порадив їй зробити постійну посвідку, щоб вона могла залишитись в країні і знайти роботу. Мама влаштувалась продавчинею. Вона запропонувала графік мого проживання з кожним із батьків: три з половиною на три з половиною дні так, щоб мати собі вільні вихідні. Тато погодився. Спочатку графіку не дотримувались через мамині причини, але потім татові це набридло, і він став відмовлятися заміняти маму у «її дні». Після цього їм вдасться притримуватись графіка трохи більше року. Мама мала ключі від квартири тата і часто приходила туди взяти речі абощо. До свого ж помешкання вона мого батька не пускала, він завжди чекав мене на вулиці. Тоді ж у нього зʼявилась машина.
Якось тато в черговий раз ніс на руках з магазину пакети і мене, аж тут почався дощ. Це й довершило його давнє бажання купити автомобіль. Спочатку я в ту машину й сідати не хотіла, а потім мене звідти не можна було витягти. Пізніше я зазначу, що «машина таки зручніша за парасольку».
Тоді ж тато вибрав мені державний дитячий садочок, куди я почала ходити з трьох років. В садочку мені подобалось, там були хороші вихователі та багато дітей. Часто татові навіть доводилось гуляти і чекати допоки не заберуть останню дитину, щоб я погодилась звідти піти. Головним мінусом садочка очікувано стали мої безкінечні інфекційні захворювання. Лікував мене і сидів тоді зі мною переважно тато. Мами в цей період майже не пам'ятаю, я за нею сумувала. Головний спогад того періоду — тато сидить на підлозі з ноутбуком, а я граюсь навколо нього.
Памʼятаю як хворіла вітрянкою. Батько сказав, що мені заборонено спілкуватись з іншими людьми, щоб вони не захворіли, тому навіть в магазин мені не можна. Тоді я придумала поїхати в мак-драйв, бо там є віконечко, через яке з людьми спілкуватиметься лише тато. Зʼявилась у нас така розвага туди їздити, ми стали називате це «макдачка». Вцілому ж я нудилась без дітей. Температури у мене не було, натомість енергія була, і я просилась у садочок. Батько не витримав мого ниття, і під кінець карантину таки повів до педіатра, щоб вона дозволила мені повернутись в колектив. Лікарка здивувалась, що я сама хочу у садочок, оглянула мене уважно і дозволила.
Єдиним, що мені не подобалось у моєму першому дитячому закладі, був денний сон. Навіть їжа мене частіше влаштовувала ніж не влаштовувала, хоча чимало дітей відмовлялися то їсти. Засинати ж удень мені вдавалось тільки коли я була зовсім маленька, з часом я ту тиху годину просто терпіла, лежала в ліжечку і нудилась. Тато казав, що у моєму віці так само не любив денний сон.
Якось ввечері, після дня у садочку, вихователька пожалілась батькові, що я не все доїдаю. Тато у відповідь наказав ніколи не заставляти мене їсти. Мені закарбувались його слова: «Моя дівчинка найкраща, вона все робить правильно». Вдома він спитав мене, чому я не їла, і додав, що все правильно, і я не маю їсти якщо не хочу. З батьком було безпечно, я зрозуміла, що виховательки мене більше не сваритимуть за їжу.
Ще до садочка, коли батьки жили разом, у мене почались нічні істерики. Пояснити, що мені сниться, я тоді не могла. Тільки іноді казала щось накшталт «мама ховається». Заспокоїти мене можна було лише забравши спати до себе. Коли батьки роз'їхались, стало спокійніше. У мами квартира була на стільки маленькою, що для виходу з кімнати легше було перелізити через єдине ліжко ніж обійти його. Мені це подобалось, бо тоді я весь час спала з мамою. До тата ж я просто приходила кожного ранку досипати. Пам'ятаю, що в нього на ліжку для мене завжди були постіль і подушка, а собі він тоді чомусь не стілив.
