Деякі подробиці даного тексту можуть шокувати.

5 жовтня 2018 року у Осло вручили Нобелівську премію миру — відому нагороду, що присуджується тому, «хто зробить найбільший або найкращий внесок в дружні стосунки між націями; в скасування або скорочення армій, що існують, та в проведення або агітацію мирних з'їздів».

Цього року лауреатів двоє: конголезець, лікар-гінеколог Деніс Муквеге та іракська правозахисниця єзидського походження Надія Мурад Басі Таха. Що об'єднує людей, різних за віком, з різних континентів, з різною вірою? Їх об'єднує протидія сексуальному насильству — у тому числі його використанню як зброї для терору.

«За боротьбу проти використання сексуального насилля як зброї війни та збройних конфліктів„, — так звучить, власне, те, за що Нобелівська премія була присуджена. Спробуємо ж розібратися, чим саме важливий внесок обох, який хоч і схожий, однак має під собою різні бекґраунди.

Деніс Муквеге

Деніс народився 1 березня 1955 року у Бельгійському Конго. Його малою батьківщиною є провінція Південне Ківу — та сама, в якій відбувалися повстання та бойові дії під час повстань. Він народився у родині християнського пастора, який брав з собою Деніса до хворих, і це вплинуло на вибір хлопця — він вирішив стати лікарем, щоб практично допомагати тим, за кого молився батько.

Хлопець отримав медичну освіту і спочатку обрав своєю спеціалізацією педіатрію. Однак він з часом вирішив перекваліфікуватися: дедалі частіше він почав стикатися з випадками післяпологових ускладнень у жінок, які не мали доступу до медицини. Деніс вирушив у Францію для здобуття освіти у галузі акушерства та гінекології.

Масово допомагати жінкам, що стали жертвами насильства, він почав з 1994 року — коли до Заїру після геноциду у Руанді хлинули озброєні угруповання. У 1996 році, після початку збройного конфлікту у Ківу, повстанці знищили лікарню у Лемері, вбили 35 пацієнтів прямо на лікарняних ліжках. Самого Деніса звинуватили у шпіонажі і він був вимушений тікати у багажнику автомобіля в Букаву, де з нуля створив новий госпіталь — довелося використовувати в тому числі намети.

«Я побудував пологовий будинок з операційним театром. У 1998 році усе було зруйновано. Вже у 1999 році я почав все заново. У цьому ж році до лікарні доставили нашу першу жертву зґвалтування. Їй прострілили кулями геніталії та стегна», — згадує Деніс у інтерв'ю 2013 року.

Тоді це шокувало лікаря, але справжній жах настав за три місяці: до лікарні прийшли 45 жінок з подібними історіями: їх ґвалтували та катували. Деякі з них мали хімічні опіки статевих органів.

Деніс Муквеге бачив у цьому не просто насильство, що притаманне збройному конфлікту, він бачив у таких діях стратегію, спрямовану на те, щоб люди жили у страху, щоб вони тікали зі своїх домівок і полишали свої села.

У госпіталі Муквеге надавали не лише медичну, але й психологічну допомогу жертвам. Однак що більш важливо — жінки проходили також соціально-економічну реабілітацію та адаптацію, адже багато хто не мав нічого — інколи навіть одягу. Жертв годували, навчали ремеслам, дівчат відправляли до школи. Також був і етап юридичної допомоги: багато зґвалтованих та катованих жінок пам'ятали своїх кривдників, їм надавали адвокатів для того, щоб справи були доведені до суду.

За деякими данними, до 2013 року Муквеге і його команда зробили більше 40 тисяч операцій жінкам і дівчатам.

З 2012 року розпочалася активна громадська діяльність Деніса. Він виступив у Нью-Йорку у штаб-квартирі ООН із закликом засудити масові групові зґвалтування у ДР Конго. У 2014 році йому одностайно була присуджена премія імені Сахарова. Того ж року він став Номінантом на Нобелівську премію миру.

Надія Мурад Басі Таха

Надія народилася у 1993 році і брала участь у боротьбі проти зґвалтування як зброї з іншого боку — як жертва. Вона походить з єзидської сім'ї, що проживала на півночі Іраку неподалік Синджару — території компактного розселення єзидів. Єзиди — це національність, близька до курдів, що сповідують власну релігію — єзидизм. Ця релігія поєднує у собі зороастризм, християнство, юдаїзм та інші течії.

Велика родина Надії жила мирним життям. Дівчина навчалася у місцевій школі і хотіла стати вчителькою, однак вона не змогла закінчити навчання: у її регіон прийшли війська ІДІЛ.

Влада Іраку, як і влада Курдистану, запевняли, що єзидам нічого не загрожує, що ІДІЛ їх не чіпатиме. Насправді вийшло інакше: влада мовчала про те, що в інших регіонах вже знищували єзидів.

«3 серпня 2014 ІД захопила Синджар. Вони увійшли в єзидські селища навколо міста, і зрання деякі єзиди тікали в гори, щоб урятуватися. Бойовики почали стріляти. Того дня загинуло три тисячі людей — чоловіки, жінки, діти», — описує події того дня Надія у інтерв'ю. Її родина намагалася виїхати з селища, однак їм це не вдалося.

14 серпня до селища Надії приїхав емір і сказав, що у жителів є три дні, щоб прийняти іслам. Однак три дні ніхто не чекав.

15 серпня жителів зібрали у школі. Жінок і дітей відправили на другий поверх, чоловіків залишили на першому. У людей забрали телефони, каблучки, гаманці. Ще раз запропонували прийняти іслам; ніхто з селян не забажав. Чоловіків відвезли за край села і розстріляли.

Згодом почали «опрацьовувати жінок». Літніх жінок вбивали — серед них була і мати Надії. Жінок і дівчат в прямому сенсі сортували: за віком, чи заміжні...

Дівчат повезли у вантажівках у Мосул. Там вони потрапили до штабу ІДІЛ, де їх знову ділили та сортували. Їх обирали бойовики — як худобу чи товар у крамниці. Надія запам'ятала величезного чоловіка, усього у чорному, який обрав її. Коли її повели «реєструвати», вона впала в ноги першому чоловікові, якого помітила, з проханням взяти її до себе. Той домовився і взяв Надію собі.

Він ґвалтував її і бив; він змусив її прийняти іслам. Потім вона, як і сотні інших дівчат, потрапила у реєстр: на стіні розміщувалися фото дівчат, а під кожним фото — номер телефону «господаря», з яким можна було б домовитися про оренду або купівлю дівчини.

Надія намагалася втекти, однак її упіймали. Покарання їй було обране страшне: її ґвалтували кілька охоронців одночасно. Згодом дівчину перекупили і відвезли до іншого міста; потім — знову обміняли.


Дівчина вирішила ризикнути і спробувати втекти знову. Вона вийшла з будинку і побігла вулицями, повз старі будинки, і тихенько постукала в одним з них. Її впустили.

Надія згадала номер телефону брата, що жив у таборі біженців у Курдистані. Він перевів гроші родині, що прихистила дівчину, і дав вказівки, куди тікати. На свій страх та ризик господар будинку, що врятував Надію, відвіз її до Керкука, де на дівчину чекав брат, за посвідченням особи своєї дружини; у той час вже усюди шукали єзидку-утікачку.

Їй вдалося визволитися, проте багатьом її родичкам, сусідкам та просто іншим єзидкам — ні. Надія розпочала громадську діяльність і у 2016 році анонсувала створення Nadia“s Initiative — ініціативи, покликаної допомагати жертвам геноциду. Вона також була прийнята Папою Римським Франциском І і видала книгу своїх мемурів.

Міжнародні та неміжнародні збройні конфлікти мутували у страшні геноциди, масові зґвалтування та знущання з людей. Міжнародне гуманітарне право не може захистити людей від тих, хто це право не поважає, — така вже реальність. Цивілізованому світу залишається небагато: вирізняти та підтримувати людей, які, ризикуючи своїм життям, рятують жертв; людей, які стають голосом спільноти і артикулюють проблему на увесь світ. Захист мирного населення має бути першочерговим завданням усіх військових контингентів, адже людське життя є найвищою цінністю.

Сексуальне насильство стало не просто атрибутом конфлікту — воно перетворилося на зброю, таку саму страшну, як хімічна чи ядерна, однак на неї чомусь звертається значно менше уваги, хоча для кожної окремої жертви вона є такою самою страшною.

Чи дочекаємося ми трибуналів за злочини повстанців проти жінок у ДР Конго? Чи понесуть відповідальність бойовики ІДІЛ за торгівлю людьми та вбивства єзидів? Наразі важко прогнозувати, чи настане реальна відповідальність, адже міжнародне право — це двостороння гра, в якій неможливо виграти.