Ти пам'ятаєш, коли ти вперше захотів в'їбати «русскава чілавєка»? Я пам'ятаю, це як завжди, згадується несподівано, незрозуміло з якої причини, але я точно пригадав, як це сталося, та за яких обставин. Ще у школі, а щоб було зрозуміло, це була ще радянська школа, і тоді всі нації офіційно були рівні, і я сам навіть вважав, що ми «адін нарот».
За іронією долі це сталося під час якогось шкільного конкурсу, щось на кшталт, «15 республік – 15 сєстьор». За часів радянської влади, треба було завжди цілеспрямовано демонструвати, що «…узбеков, латышей сплотила Русь…» З сьогоднішнього дня це виглядає навіть дуже кумедно, а воно й тоді виглядало дуже кумедно, коли хлопці вдягалися в татові халати, десь якимось незрозумілим чином діставали тюбетейки, та зображували узбеків з русявим волоссям. Нашому класу тоді жеребкуванням дісталася Україна, це вважалося, що пощастило, бо знайти вінки, та вишиванки легше, ніж тюбетейку, чи папаху.
Я вважався серед однокласників хореографічно непридатним, тому танцювати гопака мене вкотре не прийняли, чому я, звичайно, зрадів, стояв, дивився, як виступають наші. І тут десь почув поряд зі своїм вухом: «О, апять, ети, хахлов етих ізображают. Скока можна!» Це сказала істота з паралельного класу на прізвище Лучніков, тобто істота була етнічним росіянином і її, як годиться, етнічному представнику «братського» народу, бісило все українське. Я не пам'ятаю, що конкретно я казав цій істоті, але пам'ятаю це відчуття, (в'їбати!!) істота не дуже злякалася мого гніву, але замовчала. А відчуття запам'яталося, воно знову потім прийшло.
Через багато років, у які вмістився розпад СРСР, вмістилося моє, до речі, невдоволення цим розпадом, але воно було. В мене тоді була найшляхетніша з професій, я торгував пивом)). І одного разу до моєї стійки підійшло дещо, що виявилося росіянином, воно спиталося в мене світлого пива, я запропонував «Славутич», а воно спитало: «Ето что-то с Чернобилем связанноє?» Знову прийшло, це відчуття, я знову кипів, щось йому відповідав, щось дуже нечемне, хоча що в цьому такого. Чи повинен був представник іконно-посконного слов'янського народу знати старовинну слов'янську назву Дніпра? Та, звичайно, ні, навіщо йому, він і так, найслов'яніший зі слов'ян. Але відчуття знову виникло, знову закортілося без зайвих слів вибігти з-за стійки і в'їбати «русскава чілавєка».
Потім це відчуття з'являлося неодноразово, коли слухав Затуліна, першу російську персону нон-грата в Україні, коли бачив російських туристів в Криму, потім ще багато разів. Але апогеєм цього відчуття став випадок, коли я йшов через блок-пост, який неподалік від мого будинку відбудовували «казакі с братскай страни», це відчуття зараз неможливо навіть описати словами, ці озброєні істоти в кудлатих папахах, які якогось хєра, зупиняють машини, оглядають їх. Чтоби нє било бєспрєдєла! Але ж вони і є – бєспрєдєл! Це відчуття тоді змішалося з безпорадністю, ти дивишся на купу озброєних чоловіків з якимись незрозумілими прапорами, не розумієш, чому вони тут, як вони тут могли опинитися, та й навіщо.
Ти починаєш кипіти від обурення, але кипіти ти можеш тільки тихо, «про себе», бо кипіти поряд з цією огидною бридотою в папасі, ще й вголос досить безглуздо, бо в нього є АКМ, а в тебе тільки Кривавий Пастор в телевізорі, який проголосив якесь АТО. Тепер це відчуття, яке десь більше як тридцять років тому, виникло в мене вперше, стало постійним та отримало свою назву – це багатовікове кипіння відчуття несправедливості. Тепер цілком зрозуміла правдивість гасла «Расія – ето Путін, Путін – ето Расія».
Я б запропонував його скоротити: Росія – це хуйло! При чому, не 86 відсотків хуйла, а одне цілковите, суцільне хуйло. Досить смішно в цьому сенсі виглядають ці хуйлячі звинувачення в русофобії. Яка ще фобія, як в'їбати хочется?
