Ось на таку хєрню хочу вам пожалітися. Вибачайте за слово таке, гидкувате, але щось почастішали випадки, коли наші шановні земляки у відповідь на те, що я їм зізнаюся, що я з Луганської області починають мене вмовляти, мовляв, покинь ти той схід сранючий, живи вже, де живеш, на чорта тобі туди повертатися! Дорогенькі, я розумію, що ви усю цю хєрню мені кажете тільки тому, що бажаєте мені щось добре сказати, якось підбадьорити. Але, даруйте мені, дорогі земляки, ви що їбанулися, врешті-решт? Як же ж це можливо, своє добро, усе, що «нажито непосильным трудом» якомусь незрозумілому блядюзі просто так віддати. А де ж наше, «не з'їм, то понадкусюю»? І справа тут не в тому, що я закликаю зараз усіх побігти все наше відвойовувати, на такі заклики може бути тільки одна відповідь: біжи сам спочатку до воєнкомату. Я зараз зовсім не про це, я про те, що більшість з вас вже на ментальному рівні від всього цього нещасного Донбасу ладні якось відкараскатися. Більшість вже змирилися з тим, що «де москаль насрав – там росія». Та він в нас скрізь насрав, навіть на Галичині, на Волині, скрізь! І не тільки в нас. А щодо нас, то приведу вам малесенький приклад, як розказували моїй дружині працівники держслужб у нашому Кам'янці, котрий, Подільський, після розпаду СРСР з усіх держслужбовців кислотою, та розпеченим залізом «рускАй духЪ» витравлювали. Гаразд, жартую, але їх штрафували за спілкування російською мовою, намагаючись все діловодство перевести на українську. Так, це в Хмельницькій області! А ви кажете «москаль насрав». Сюди б наших плаксіїв з Луганської ОДА з їх «російськомовною щелепою», вони може швидше б перевиховалися, та й забули б, як це себе «всегда чувствовать русским».
Луганськ – це не менш Україна, ніж Рівно, чи Суми, не вірите мені, поїдьте до Сватівського району Луганської області, там українська влада – не бійтеся, подивитеся, де там росія в сраці! Нема її й не було ніколи. Я чудово розумію, що якби можна було б просто так взяти, та й відібрати, то вже відібрали б, але ви вже наче самі не вірите, що це можна зробити. Та й нащо його відбирати, як там всі зрадники? На жаль, чи на щастя, поряд з вами немає кордону з московським каганатом, а то ви б дуже багато нового й цікавого про своїх сусідів та родичів дізналися. Ми теж колись вважали, що поряд з нами у сусідніх будинках нормальні люди живуть, але півтори роки тому ці «нормальні люди» нам несподівано правду про себе й розказали. З вами поряд як жили, так і живуть такі самі «нормальні люди», які жодної копійчини нашій армії не давали, та й ніколи не дадуть, і я точно знаю, що таких більшість. Більшість як дивилася огидні російські серіали «пра вайну», так і буде дивитися. Я розумію, що ваша хата з краю, але ми в цю дурнувату гру декілька століть грали, невже, не награлися?
А є ще й киримли. Не знаю, як вам, а мені досі перед ними соромно, вони нас під час Майдану найперші підтримали, і вони ж перші після цього отримали по повній, їм першим знову дісталося. Гаразд, не змогли ми тоді їх підтримати, але ми багато чого колись не могли. І не можна миритися з тим, що ми там щось зараз не можемо. А є ще й ті, хто зараз живе в окупації, та не зміг з якихось причин виїхати. І вони наші, і на жодні «рєфєрєндуми» не ходили й не збиралися. Ви навіть не розумієте, серед якого гівна вони зараз опинилися, як вони всі очі собі наскрізь прогледіли, де там той український воїн-визволитель. Зі святом його, до речі, визволителя!
Хіба можна свого зрікатися, свого та своїх?
