Як роззброювалася Європа

За 8 років і особливо за останні 9 місяців ми в Україні змогли побачити наскільки Європа боїться нової великої війни та на які жертви вона готова піти заради того, щоб не було нового конфлікту. Онуки та діти тих, хто намагався уникнути великої війни через умиротворення Гітлера, почали шукати нові шляхи розв'язання конфліктних питань. Навіть, коли в 90-ті роки Балкани — «порохова бочка Європи» — хотіли знову вибухнути, ЄС робив все, щоб уникнути конфлікту. Коли ж агресор не пішов на компроміс, то був розбитий. Але війни на Балканах лише переконали європейських політиків, що процес зменшення кількості танків, бойових броньованих машин, артилерії, бойових вертольотів та літаків — так званого конвенційного озброєння — потрібно пришвидшувати. Саме через цю довготривалу політику ми зараз бачимо, що Європа не може швидко поставити озброєння Україні, а радянські арсенали в країнах екс-учасниках Варшавського договору кудись зникли. Ми постійно просимо Західних партнерів про військове обладнання, але забуваємо, що протягом останніх 30 років вони постійно зменшували свої запаси. Можна навіть говорити, що анексія Криму Росією лише уповільнила темпи цього процесу і тільки вторгнення Росії 24 лютого 2022 року повністю змінило ставлення до процесу знищення власних військових арсеналів та обладнання.

 Кількість танків у країн НАТО в Європі (2014–2017 рік). Джерело: Joint Arms Control Implementation Group

Більшість наймасштабніших битв обох Світових війн відбувалися саме на території Старої Європи. Під час правління Сталіна та Хрущова, після Другої світової війни, СРСР підтримував агресивну риторику — чого лише варті корейська війна, карибська криза та «танкове протистояння» на КПП «Чарлі» в Берліні. Через відчуття постійної загрози з боку СРСР, ніхто в Європі не піднімав питання взаємного роззброєння для уникнення можливих конфліктів між собою. Було прийнято рішення пов'язати ВПК країн Західної Європи через спільні проєкти, щоб збільшити їх промислові можливості у противагу можливостям СРСР та знизити ризик війн між сусідніми державами. Але з іншої сторони, для уникнення майбутніх конфліктів за ресурси між союзниками по НАТО було підписано Паризький договір, який заснував Європейську спільноту з вугілля та сталі. Цей документ став першим із чотирьох основоположних договорів Європейського Союзу (разом з Римськими договорами і Договором про Європейський Союз). В першу чергу цей договір був спрямований на промислову співпрацю Франції та Німеччини, щоб закрити одну з проблем на якій ґрунтувалися дві минулі війни.

Агресивна риторика почала спадати в часи Леоніда Брежнєва та Ніксона і цей процес вилився у переговори про взаємне та збалансоване скорочення сил (MBFR) між США, СРСР та іншими членами НАТО та Варшавського договору у 1973 році у Відні. Тоді сторони досягли попередньої угоди про скорочення чисельності сухопутних військ до 700 000 з кожного боку, а військово-повітряних сил — до 200 000. Переговори щодо скорочення конвенційних військових засобів були загальмовані СРСР у 1979 році через рішення НАТО розмістити в Європі нову ядерну зброю середньої дальності. У 1986 році радянський генсек Михайло Горбачов запропонував у контексті переговорів щодо MBFR про скорочення наземних та повітряних сил, включити до порядку денного конвенційні та ядерні озброєння від Атлантики до Уралу.

На засіданні Комісії з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) у Відні (1986–1989 рр.) було схвалено мандат на проведення переговорів про рівень звичайних збройних сил у Європі в рамках НБСЄ між 23 державами-учасницями, що входять до НАТО та Організацією Варшавського договору (ОВС).

19 листопада 1990 року в Парижі було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі.

Основною метою договору було зниження ймовірності раптового збройного нападу та розв'язання великих наступальних операцій у Європі. У кожної сторони повинно було бути військового обладнання лише на те, щоб забезпечити наявні збройні сили і трохи техніки на складах, щоб поповнювати втрати. Якби одна з країн оголосила б мобілізацію військ, то у неї банально не вистачило б військових ресурсів для забезпечення своїх солдатів та проведення «швидкої» війни. Також ці договори дозволяли контролювати розміщення та переміщення військ кожної сторін, що зменшувало можливість раптового нападу.

Також було підписано додаток про «флангове» розміщення військ, який забороняв розміщувати всю техніку на одному напрямку. Наприклад, в Одеському військовому окрузі дозволялося розміщувати до 400 бойових танків та 500 артилерійських гармат, а в південній частині Ленінградської військового округу до 600 бойових танків, 800 одиниць ББМ та 400 артилерійських гармат). Ця частина договору закривала для країн-учасниць можливість проведення глибоких проривів на певному напрямку і знову ж зменшувала можливість раптового нападу.

15 травня 1992 року держави-учасниці підписали Ташкентську угоду про принципи та процедури здійснення Договору про звичайні збройні сили в Європі, яка перерозподілила між підписантами щодо оснащення та чисельності збройних сил колишнього СРСР.

Ці договори ідеально підходили під нову концепцію НАТО, СРСР, а потім і Росії про проведення коаліційних та обмежених операцій без загальновійськових боїв. Держави Західної Європи не думали, що на території Європи ще колись будуть битви подібні до Курської дуги. Нові війни вважалися можливими лише за межами Старого світу і повинні були вирішуватися не танками, а крилатими ракетами, які не регулювалися договором. Саме через це з 90-х років США нарощувала виробництво крилатих ракет та авіації, а не танків, БМП чи РСЗВ. Радянський Союз вловив цю тенденцію і почав теж працювати у сфері військового ракетобудування. Ці розробки залишилися у спадщину Росії. Вони були запущені в виробництво і тепер ми можемо спостерігати як ракети, створені на базі радянських напрацювань, направляються на українські міста.

Важливо також відмітити, що договір діяв лише на європейській частині СРСР і обмежувався Уральськими горами. Але саме там завдяки сприятливим кліматичним умовам, в законсервованому стані і зберігалася більша частина танків, артилерії та ББМ, які зараз відправляються на війну з Україною. Такий компроміс в просторовому обмеженні дії договору мав на меті заохотити СРСР приєднатися до Договору про конвенційні збройні сили в Європі, виграти час для НАТО у можливій війні, а також давав надію, що ця техніка буде використана у конфлікті проти КНР.

Договір про конвенційні збройні сили в Європі фактично був таким собі поєднаннями Версальського мирного та Вашингтонського морського договорів.

Версальська система вважалася несправедливою, тому що обмежувала в озброєнні лише переможену сторону, що сприяло реваншизму та бажанню повернути минулу військову славу. Саме з цієї системи було винесено досвід, що не можна обмежувати лише одну сторону в військовому озброєнні — це призведе до наступного конфлікту. Через це було прийнято рішення, що повинні роззброюватися обидва табори. У кожної країни повинно було бути військове обладнання та озброєння лише для наявної армії, щоб не залишалося зайвого ресурсу для можливої мобілізації.

Вашингтонський морський договір 1922 року стосувався обмеження морських озброєнь і його можна вважати батьком Договору про конвенційні збройні сили в Європі. Підписантами договору були: США, Велика Британія, Франція, Королівство Італія та Японська імперія. Договір поширювався тільки на авіаносці, лінкори та лінійні крейсери та обмежував їх тоннаж. Розвалився він у 1936 році, коли з нього вийшла Японська імперія. Це є дуже іронічним, тому що він був спрямований на саме на умиротворення Японії в Тихоокеанському регіоні, забороняв США та Британії розбудовувати там свої військові бази і був для неї більш вигідним, ніж для інших сторін. Тоді інші сторони, на відміну від ситуації з Росією та Договором про конвенційні збройні сили в Європі, не стали йти на подальші компроміси, а почали розбудовувати свої флоти, що і допомогло їм під час Другої світової війни.

В 1999 на Стамбульському саміті ОБСЄ було підписано Адаптований Договір про конвенційні збройні сили в Європі. Адаптований договір повинен був перетворити структуру обмежень від блокового статусу НАТО-Країни варшавського договору, передбачених в початковому договорі, на структуру, засновану на обмеженнях для окремих держав-учасниць. Він фактично розширював оригінальні положення Договору про конвенційні збройні сили в Європі і намагався розв'язати його проблеми. Підписали його 30 країн, але ратифікували лише 4: Україна, Казахстан, Білорусь та Росія. Це пов'язано з тим, що на тому ж саміті було підписано угоду про те, що Росія повинна вивести свої війська з Абхазії та Придністров'я, а, як ми бачимо і зараз, росіяни цього не зробили. Саме через це, країни НАТО відмовлялися ратифікувати Адаптований Договір про конвенційні збройні сили в Європі до моменту поки Росія не виконає свою частину домовленостей.

З 1992 по 2008 рік держави-підписанти Договору про конвенційні збройні сили в Європі скоротили понад 52 000 одиниць конвенційних озброєнь. Багато країн скоротили свої запаси військового обладнання навіть більше, ніж було передбачено — понад 17 955 добровільних скорочень та конверсій, які були вище за квоти передбачені договором.

У 2007 році Росія заявляє, що обидва договори були несправедливими стосовно неї та вона призупиняє їх дію, хоча така можливість не була передбачена в угодах.

Хай пробачить мені Бог, але звернемося для додаткового пояснення цих кроків до російської версії вікіпедії, бо там є посилання на російські заяви, які я не маю бажання читати та викладена там інформація корелюється зі звітами експертів за 2007–2010 роки.

26 квітня 2007 року російський президент Володимир Путін у своєму зверненні до Федеральних зборів заявив про можливе оголошення мораторію на виконання Росією умов Договору про конвенційні збройні сили в Європі у зв'язку з тим, що країни НАТО не ратифікували Угоду про адаптацію Договору про конвенційні збройні сили в Європі від 1999 року. Дію мораторію, за його словами, планувалося зберегти доти, доки всі країни НАТО без винятку не ратифікують договір і не почнуть його суворо виконувати. У разі «відсутності прогресу на переговорах» Путін пообіцяв припинити виконання Росією зобов'язань щодо Договору про конвенційні збройні сили в Європі.

28 травня Росія офіційно звернулася до країни-депозитарію Договору про конвенційні збройні сили в Європі — Нідерландів — із запитом про скликання надзвичайної конференції держав-учасниць Договору про конвенційні збройні сили в Європі, яка відбулася 12–15 червня у Відні.

На конференції російські представники вказали на умови, які, на їхню думку, здатні відновити життєздатність режиму Договору про конвенційні збройні сили в Європі.

Серед них:

● приєднання до Договору про конвенційні збройні сили в Європі Латвії, Литви та Естонії.

Примітка. Країни Балтії заявляли, що приєднаються до договору, після того, як Росія виведе свої війська з Грузії та Молдови і договір набере чинності;

● зниження сумарного рівня чисельності озброєнь і техніки країн НАТО для компенсації потенціалу, набутого внаслідок розширення блоку.

Примітка. НАТО тримало менше озброєнь ніж вони мали право. Наприклад, станом на січень 2009 року Сполучені Штати розмістили в Європі лише 90 танків із 4006, дозволених обмеженнями Договору про конвенційні збройні сили в Європі. Країни-учасниці НАТО мали лише 48% від дозволених квотою танків, 60% дозволеної артилерії та бойових броньованих машин і трохи менш як 50% дозволених бойових гелікоптерів і літаків;

● скасування флангових обмежень на території Росії.

Примітка. НАТО мали не тільки флангові обмеження, а і національні, тому їм переміщувати війська було набагато складніше ніж Росії по власній території. І Росія порушувала пункт флангових обмежень під час обох Чеченських воєн;

● набуття чинності або принаймні початок тимчасового застосування Угоди про адаптацію Договору про конвенційні збройні сили в Європі не пізніше 1 липня 2008 року.

Західні держави, однак, відмовилися від запропонованого Росією плану відновлення життєздатності Договору. Як підставу було повторено вимогу виведення російських військ із Грузії та Молдови. В результаті на конференції не вдалося навіть узгодити підсумковий документ.

13 липня 2007 року Володимир Путін підписав Указ «Про зупинення Російською Федерацією дії Договору про звичайні збройні сили в Європі та пов'язані з ним міжнародні договори».

Оголошення мораторію означало припинення взаємного військового інспектування та надання партнерам за Договором інформації про переміщення військових частин та бойової техніки в європейській частині країни, а також відмова Росії вважати себе пов'язаною кількісними обмеженнями. Вже у червні представникам ЗС Угорщини та Болгарії було відмовлено в інспекції російських військових частин, а сама Росія відмовилася від участі у спільних навчаннях США, Румунії та Болгарії. Хоча у 2011 році все ще продовжувала вимагати від Великої Британії та США інформацію про чисельність їх військ в Європі, але отримала відмову.

Також експерти з США відмічали, що Росія хотіла укласти угоду про «параметри стримування» при розгортанні сил на іноземній території. Насправді вони хотіли чіткішого формулювання зобов'язань НАТО по основоположному акту про взаємні відносини, співпрацю і безпеку між Російською Федерацією та Організацією Північноатлантичного договору 1997 року. Якщо точніше, то пункту про те, що для забезпечення оборони нових членів вона покладатиметься на можливості посилення збройних сил вказаної країни, а не на постійне розміщення значних бойових сил НАТО на її території. Коли ж Росії вказували про наявність її військових баз на території Молдови та Грузії, то вона пояснювала їх наявність «миротворчими» цілями.

Після фактичного виходу Росії з Договору про конвенційні збройні сили в Європі всі західні аналітичні центри продовжували говорити про те, що необхідно шукати компроміс та продовжувати скорочувати озброєння в односторонньому порядку, щоб показати свою відкритість та готовність до співпраці. Також часто у звітах звучало, таке болюче знайоме українцям: «Росія має право на забезпечення її безпеки».

Європа дослухалася до аналітиків та продовжувала своє роззброєння, попри призупинення Росією дії Договору про конвенційні збройні сили в Європі. Ви будете здивовані, але договір діє до цього часу. Так, у 2019 році Вірменія розібрала 21 БТР, щоб відповідати квотам, які були встановлені в Договорі про конвенційні збройні сили в Європі. Державний Департамент США слідкує за виконання умов цього договору і останній звіт було опубліковано в січні 2022 року. В ньому відмічалося порушення Росією умов Договору про конвенційні збройні сили в Європі та «розміщення надто великої кількості техніки» біля кордону з Україною.

Страх Європи перед можливою війною фактично породив більшу трагедію. Навіть зважаючи на вихід Росії з договору, її агресію проти Грузії, а потім і України, вони все ще продовжували знищувати власний військовий потенціал. В 90-х роках вони брали участь в роззброєнні України та інших пострадянських країн в більшості через страх того, що ми почнемо нову війну подібно війнам на Балканах і застосуємо ядерну зброю. Через це НАТО ухвалило рішення переконати ті пострадянські країни, які мали ядерну зброю, а саме Україну, Білорусь та Казахстан, передати її тому, хто в односторонньому порядку оголосив себе правонаступником СРСР і, таким чином, став стороною міжнародних відносин, а саме Росії, мотивуючи це також тим, що радянські республіки не були представлені на міжнародній арені і для НАТО ми всі були «русскими». Про те як переконували знищити конвенційне озброєння поговоримо вже в наступній статті.

Джерела:

Lachowski Z. THE CFE TREATY ONE YEAR AFTER ITS SUSPENSION: A FORLORN TREATY? / Zdzislaw Lachowski. // SIPRI Policy Brief. — 2009.

Salvaging the Conventional Armed Forces in Europe Treaty Regime: Options for Washington. — (Arms Control Series).

Koulik S. Verification of the CFE Treaty / S. Koulik, R. Kokoski. // Stockholm International Peace Research Institute. — 1991.

Грищенко К. В ім`я запобігання війнам: Міжнародні механізми контролю над озброєннями в трансантлантичному просторі та участь в них України // Політика і час. — 1998.