Читайте початок статті, ч. 2, ч. 3, ч. 4, ч. 5, ч. 6, ч. 7, ч. 8.
13
І ось, що про згаданого у розділах 10, 12 та в моїй праці «Зе говорить одне, потім сам собі перечить, а заодно – й вагомому своєму посадовцю… Кому ж вірити та як це розуміти?» (між іншим, ця праця наводить дані рівня підтримки руССкімі війни РоССіі проти України, вказані у розділі 12Ї) «дєятєля» Арестовича повідомив офіцер морської піхоти ВМС ЗСУ Дмитро Іванов: «Мене іноді запитують: „За що ти так не любиш Арестовича? Таке враження, що у тебе до нього щось особисте, ніби він тобі грошей винен“. Відповідь: „Ні, грошей не винен, на ногу в трамваї мені не наступав, мою улюблену собачку ногою на пхав, та й нема у мене собачки“. Справа трохи в іншому, звісно, крім моєї відвертої нелюбові до самозакоханих піз…оболів-нарцисів (виділено Г. М.).
По-перше, я не поважаю офіцерів, які 4 перших роки війни сиділи на дивані, а у 2018 році раптово згадали про присягу і на рік підписали контракт заради УБД (учасник бойових дій – Г. М.) та можливості у майбутньому рвати тєльняху на грудях з криками: „Я танки гриз!“. Звісно, бо у 2018 шанс отримати пакет „Граду“ (РСЗВ: реактивна система залпового вогню – Г. М.) на голову був вже малоймовірним. Люся (кличка Арестовича – Г. М.) зробив саме так, незважаючи на своє звання капітана запасу. Він дійсно закінчив Одеський інститут Сухопутних військ за профілем „командир механізованого взводу“ – це правда. Ніякий він не розвідник за фахом, а звичайний піхотинець (хоча, як мені достовірно відомо, цей піхотинець незрозуміло чому таки певний час проходив службу на командному пункті (КП) ГУР МОУ й займався документально-паперовою роботою, не маючи відношення ні до здобуття інформації, ні до її аналітичної обробки, але постійно козиряє тим, що він – воєнний розвідник; і яким доречним тут є мій матеріал „Авантюристи й аферисти чи герої? Убивчий для України Зе-ідіотизм триває!“, оскільки він, окрім іншого, стосується і провалу з вини найближчого оточення Зе операції української воєнної розвідки із захоплення „вагнерівців“, про котру Зе-ко, включаючи й Арестовича, постійно брехала – виділення та приітка Г. М.).
Генерал Залужний (Головнокомандувач ЗСУ, про котрі розповідає моя публікація „Українським воїнам, українському війську, ЗСУ – слава!“ – Г. М.) теж закінчив цей ВУЗ, але в інші роки. Тобто, фраза Люсі „ми вчилися РАЗОМ з Залужним“ – трохи п…здьож. Не „разом“, а „в одному ВУЗі“, різниця колосальна (виділено Г. М.).
Так ось. У 2018 році Люся підписав контракт і потрапив на суто штабну посаду помічника начальника розвідки (ПНР – Г. М.) 72 ОМБр (окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців – Г.М.). Але душа вимагала пригод і у листопаді 2018 року в смугу відповідальності бригади приїхала працювати група снайперів з „Десни“ (169-й навчальний центр (НЦ) „Десна“ імені князя Ярослава Мудрого СВ ЗСУ – Г. М.). Незрозуміло нащо, але Люся поперся з ними, бо захотілося відносно безпечно полоскотати собі нерви. „Рамзес“, блін, ху…в... Приїхавши на позиції, вони взяли у якості провідника бійця 4 батальйону Юрія Олійника (позивний „Полтава“, колишній мій підлеглий) і пішли вперед. Сапера в групі не було, Олійник був теж снайпером по посаді. Що у цій групі робив ПНР бригади капітан Люся – невідомо, але група пішла в сіру зону (виділено Г. М.). Особисто для мене ці місця відомі, доводилося лазити і по славнозвісній „Кікіморі“, поки вона була сірою зоною, і по інших місцях. Це було біля Світлодарська, до речі. Так ось. Група вирішила зайняти позицію на закинутій нашій СПшці (спостережний пункт – Г. М.). Але за тиждень до того туди заходили сепари, це було відомо. Явно заходили не просто так, а залишили після себе якусь гидоту. Люся, хоч і на словах дуже героїчний герой, йшов позаду групи на досить безпечній відстані. Тому, коли перший боєць зайшов на СПшку і спрацювала ОЗМка (вистрибуюча до 60 см протипіхотна осколкова загороджувальна міна кругового ураження на 25 м – „міна-жаба“, як кажуть у народі – Г. М.), Люсю вона не дістала (виділено Г. М.). Решта бійців – 2 загинуло (Юра і Рома), 2 поранені. Про те, як Люся звідти тікав, є цілі легенди, але суть не в цьому. Операція була організована абсолютно ніяк. Ні евакуації, ні прикриття, ні взаємодії – нічого. І в цьому безпосередня вина Люсі як офіцера вищого штабу. І тепер це чмо розповідає пихато, як воно вижило при підриві ОЗМки. Ясєн х..й, якщо стояти х…р зна де від місця вибуху, то виживеш, я особисто сто разів так „виживав“ (виділено Г. М.). І ні, ніхто в армії ОЗМку „відьмою“ не називає, це Люся інтернетів начитався.
Я розумію, що у кожного офіцера бували втрати, але нормальний офіцер і просто нормальна людина це згадує або з болем, або з відчуттям сорому та провини. Арестович не відчуває нічого подібного. Після такого ЧП командування зробило класичний варіант – забрало Люську подалі від війни, щоб не налажав ще більше. Дослужив свій рік він у Командуванні Сухопутних військ, отримав там звання майора і звільнився (виділено Г. М.). Після цього ніякого відношення до армії не мав абсолютно. Його вислуга в армії складає 10 років, його звання – підполковник ЗАПАСУ (чомусь слово „запасу“ Люся завжди забуває).
Отака сумна історія. Якщо ви вважаєте, що таку людину я маю поважати, то ми з вами по-різному виховані (виділено Г. М.)» («Цензор.Нет": розділ "Блоги": "Про Арестовича", 14 серпня 2022 року).
14
Й знову – до проблеми, висвітленої в розділі 1 та 11: "Після гучних і правдивих заяв бійців, які обороняють село Піски – С. Гнезділова та В. Регеші, хотілося б рішень від влади. Не публічних заяв, а дій по суті. Бо всі ці заяви та звернення мають одну причину – "снарядний голод" (виділено Г. М.).
Російські війська демонструють дуже низьку боєздатність, і ніяке просування російської армії було б взагалі неможливо, якби ми мали хоча 20% снарядів від російських витрат. Чи робиться все необхідне для вирішення цього питання постачання боєприпасів? Нажаль, далеко не все. Як завжди, проблемою є відсутність системного планування та слабка міжінституційна взаємодія. Питання боєприпасів має не просто підніматись, воно має вирішуватись, і можливості у нас є, щоб покращити цей напрям.
Сучасна війна – це війна логістики… Перевагу у війні створює кількість снарядів, кількість мін, кількість бойових машин, кількість стволів, кількість дронів, кількість сенсорів. Все це результат рішень, які має ухвалювати влада (виділено Г. М.). Тому звертаюсь до Верховного Головнокомандувача (Зе – Г. М.), до Міністра оборони, депутатів комітету по обороні (Верховної Ради України – Г. М.). Коли ви читаєте повідомлення бійців з села Піски, з-під Бахмута, з Авдіївки, з Сіверська, ваше завдання не мовчки кивати головою на військових, а провести аналіз, чи все ви зробили для укладання контрактів на снаряди та міни, чи вчасно проплатили, чи вчасно внесли зміни до бюджету, чи вчасно транспортували. Це від вас залежить. І якщо снарядів та мін не вистачає, то ваш обов'язок, як народних обранців, їхати туди, у Піски, у Соледар, на Давидів брід, і там на передовій пояснювати бійцям, чому ви щось не змогли, чому не встигли. Адже гроші на закупівлі зброї у бюджеті є, і закупівля снарядів є ключовою проблемою.
До 24 лютого за три роки свого правління жодного снаряду та жодної міни "слуги народу" та Президент Зеленський для армії не закупили. Це факт. І за цю злочинну бездіяльність треба відповідати, треба бути з людьми чесними (виділено Г. М.).
Виглядає дико, коли замість снарядів та мін, яких не вистачає, Офіс Президента знову займається рейтингами, піаром, і на це є і час і гроші, і до цього є цікавість.
Ті, хто ухвалює рішення щодо оборонних закупівель, і Президент в тому числі, мають хоча б інколи бути на передовій, щоб дивитись на ситуацію своїми очима, спілкуватись з воїнами, доповідати про результати своєї роботи. Це обов'язок влади під час війни. І це єдиний шлях не відриватись від реальності (виділено Г. М.)" (Facebook: Юрій Бутусов, 15 серпня 2022 року).
15
Свого часу видатний український військовий діяч, полковник Армії УНР Петро Болбочан, про трагічну долю котрого я розказав у своїй роботі "Як українська революція з'їла свого героя!" та якого згадував у зазначеній вище статті "За повідомленням відповідних органів в Україні затримано чергового зрадника. Хто ж він?", говорив про тодішнє українське керівництво наступне: "Скажіть, прошу вас щиро, чи задумувались ви над тим, що Україна пропадає і що зараз треба зробити, аби спасти її?.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями". Якими ж ці січневі 1919 року слова Петра Болбочана є актуальними й 2022 року, коли Україною правлять Зе-ідіоти, котрі заради найшвидшого вирішення проблем українського війська, означених у розділах 1 – 3, мали би діяти за рекомендаціями розділів 4 – 7 без наслідування минулих прорахунків, натомість вони просто позбуваються незручних людей, які змушені говорити публічно про вказані вище негаразди в ЗСУ, оскільки Зе-влада їх не усуває, а від їхнього викорінення залежить виживання України, що й сталося у красномовному випадку із Віталієм Шабуніним!
А ще один український військовий діяч та так само, як і Петро Болбочан, борець за незалежність України, політик, поет, австрійський ерцгерцог династії Габсбургів, що вивчив українську мову, полковник Українських січових стрільців (УСС) – українського добровольчого національного легіону австро-угорського війська періоду Першої світової війни та полковник Армії УНР Василь Вишиваний (Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький, замордований більшовицько-комуністичним режимом СССР 1948 року), про котрого я теж згадував у вже наведеній угорі своїй статті "За повідомленням відповідних органів в Україні затримано чергового зрадника. Хто ж він?", писав:
"До збруї! До збруї, стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!".
Та після повернення разом із думаючими, розумними українцями зробіть із Зе те, на чому я наголосив у параграфі "Й на завершення – інформація, котра і викриває чергову брехню Зе-ко!" в указаній вище моїй праці "Зе-брехуни! Їхній нескінченний обман продовжується…"!
