Я знову прокладаю своїм словом
До вас – нових – невидимі мости.
Володимир Богданович
Відомо, що митці дуже витончено сприймають світ, переживаючи глибокі трагедії від несправедливого ладу та недосконалості життя довкола. Не був винятком і передостанній романтик української літератури – Амвросій Метлинський, що інколи працював під псевдонімом Амвросія Могили (*). Як збирач українського фольклору він прислужився тому, що українська культура збереглася у часи лихолітніх утисків Мордорської імперії, а як поет – становленню жанрів балади та сонету в укрліті.
… У 1870 р., перебуваючи в Ялті й потерпаючи від важкої хвороби та відчаю через гоніння й утиски на українців та їхню культуру, Амвросій Метлинський вирішив піти з життя. Він прострелив собі лівий бік, і за два тижні помер …
Доля склалася так, що ці два тижні за його життя боровся (а по смерті робив його анатомічний розтин) той, кого згодом назвали останнім романтиком укрліту (а також частково й запроваджувачем сюрреалізму в укрліті). Щоправда, на відміну від Метлинського цей останній не тільки «віршики писав про те, як плохо в світі жити …» (**), але й був енциклопедистом-практиком. Він володів фахом лікаря (власне, у тодішній маленькій Ялті цей народжений на Поділлі лікар був найкращим).
Останній романтик укрліту не надто афішував свою літературну творчість – він писав здебільшого «в стіл», і про його літературні шедеври знали тільки найближчі з кола його родичів та приятелів. Лише окремі твори поодиноко публікувалися у якихось журналах та альманахах за його життя.
… За три роки по смерті Метлинського він також перейшов у засвіти. Загострення давньої хвороби (сухот), професійні негаразди (корумповані губернські чиновники імперії намагалися зробити його єдиним винуватцем того, що у 1872 р. спалах холери в Ялті не вдалося придушити) та депресія від того, що українська культура опинилася під пресом репресій царату на тлі забитості сірих тутешніх посполитих, накинулися на нього водночас – і його життя обірвалося 3 травня 1873 р., на 39-ому році.
Перед своєю смертю він розчарувався у своєму письменництві й сварився із кожним, хто згадував про його літературний доробок. Він якось навіть доволі різко відповів щодо цього Михайлові Драгоманову, який зрозумів справжню велич таланту цього кремезного лікаря із розлогими козацькими вусами та хотів упорядкувати його твори й сприяти їх виданню.
Він пішов із життя не хаотично, як деякі митці, а майже як свого часу Сковорода, подбавши про все необхідне – вчасно владнавши усі майнові справи, заповідавши своє майно розсудливо й на благо громади, а також подбавши про майбутнє навчання й виховання дітей своєї цивільної дружини (спільних дітей в них не було). Неначе стверджуючи верховенство раціонального над ліричним, що спалахувало вогнем у його маловідомих тодішній громаді поезіях та перекладах.
… Так із ним до небуття могла б піти й його літературна творчість. Якби не одне «але»… Щось ірраціональне, яке важко осягнути логікою, але яке таки можливо осягнути в поетичному прозрінні. Про це дуже влучно написав наш поет-сучасник Володимир Богданович, медитуючи над рукописами старих листів та поезій:
Минулого обгортки пожовтілі
Давно спорохнявіли до луб'я –
Все, що було, все, що колись боліло,
Знесла життя бурхлива течія.
А ті листи не зовсім спопеліли
І не розвіяв час всього тепла, –
Я вже не той, що був, та їхня сила
В моє нове життя перетекла.
Нехай в епістолярних тих розмовах
Багато вам сказати я не встиг, –
Я знову прокладаю своїм словом
До вас – нових – невидимі мости.
Драгоманов та його родина не облишили зацікавленість творчим доробком останнього романтика укрліту й по його смерті. Олена Пчілка, рідна сестра Драгоманова, здійснила кропітку роботу зі збирання й упорядковування його рукописів, і внаслідок цього в 1880 р. світ побачила збірка «Співомовки». А вже потім світові почали відкриватися й інші літературні й перекладацькі доробки Степана Руданського, Козака Вінка (зокрема, ліричні поезії, які згодом стали лірикою відомих та любих нам нині народних пісень, «Байки світові» про героїв Біблії, чудовий роман у віршах «Цар Соловей», історичні поеми «Мазепа, гетьман український», «Полуботко», «Іван Скоропада», перша українська трагедія «Чумак» тощо). Того, кого ми нині називаємо останнім романтиком укрліту.
Так перекинулися невидимі мости від полум'яної та бентежної душі Козака Вінка до наступних поколінь його читачів.
…. Постать Степана Руданського є повчальною не тільки з точки зору власне його поетичної творчості. Особисто для мене було цікаво простежити шлях його еволюції від романтичного лірика (у його ранніх поезіях – на кшталт тієї ж «Повій, вітре, з України» тощо) до іронічного сатирика, що викривав вади тодішніх можновладців і посполитих, а також в гумористичній формі висвітлював гострі питання міжнаціональних взаємин численних етнічних громад, що віддавна проживали й проживають на теренах України. І в цій іронічно-гумористичній частині його творчості, у «Співомовках», легко побачити відгомін байок Леоніда Глібова та веселого гумору Веселого Мудреця (Івана Котляревського) в «Енеїді», а також пролог до усмішок Остапа Вишні та іронічно-бурлескових творів Юрка Позаяка, поетів формацій «Пропала грамота» та Бу-Ба-Бу, а також творчості Митця (бо Руданський також не цурався вжити несалонну лексику там, де це було доречно).
Також, Степан Руданський є цікавим із точки зору ілюстрації того, який вибір могли зробити (й робили) нащадки мішаних українсько-польських шляхетських родин за умов, коли тогочасні імперії розшматували їхні етнічні території, позбавивши й українців, й поляків власної державності. Власне з історії ми бачимо декілька різних варіацій, а саме
- «Замоскалення» та пошук щастя в російському імперському дискурсі (одним з яскравих прикладів дотримання такої стратегії був Коля Яновський, якого ми тепер знаємо як зросійщеного письменника Миколу Гоголя)
- Ідентифікування себе як людини світу й зосередження на ґрунтовно-засадничих кар'єрних цілях у царинах, де зіткнення імперського й національного було менш відчутним (прикладом такої стратегії можуть бути, наприклад, представники іншої гілки роду Яновських, з якої з часом постав Святий Лікар – Теофіл Яновський; Теофіл Яновський був передусім лікарем і людиною всесвіту, оскільки жив не тільки в тогочасній Російській імперії, а й у декількох країнах Європи, його науково-медичні доробки стали надбанням світової науки, а його медичні й організаторські та управлінські таланти прислужилися людям і за часів Російської імперії, і за доби УНР – на щастя, він помер раніше, ніж Совок остаточно вищирив свої ікла й розгорнув маховик терору проти інтелігенції з «попередніх епох»).
- Навернення до польського культурного дискурсу і перетворення на ідейного (а часто й багнетового) борця за незалежність Польщі від імперського ярма – тут яскравим прикладом слугує засновник українського напрямку в польській літературі пан Юлік (Юліуш Словацький, якого часто ще називають нашим польським Гоголем), а також ціла плеяда інших яскравих діячів (наприклад, Міхал Чайковський, якого у певних колах кликали Садик-пашею, чи Тимко Падура, з-під пера й кобзи якого вилетіла в світ популярна нині пісня «Гей, соколи…») .
- Існування в рамках імперського суспільного ладу, але із виразним культурницьким спротивом та українофільством – саме такий вибір зробив свого часу Степан Руданський (а разом з тим і деякі інші нащадки шляхтянських родів – наприклад, Тадей Рильський, батько нашого знаного поета Максима Рильського тощо).
… На постаменті пам'ятника Степану Руданському в м. Калинівка Вінницької області (він колись народився неподалік від цього міста) закарбовані ось такі слова з однієї з його ранніх ліричних романтичних поезій:
Як ніхто інший, Степан Руданський достеменно знав, що ніякі ріки молочні не потечуть нікуди самотужки, і немає шансів на те, що кращі часи настануть якось самі собою, без зусиль із нашого боку. Але в цьому і є символізм – до історії укрліту він увійшов як останній романтик, що мріяв про кращу долю для своїх співвітчизників та навіть з елементами магічного реалізму закликав її пришестя.
…. Колись ми повернемося до Криму, що знову стане українськими. І тоді ми знову особисто вклонимося могилі останнього романтика укрліту на Масандрівському цвинтарі в Ялті.
3-25 травня 2021 р.
Для Україно-польскої медіаплатформи
Зауваженння:
(*) Докладніше про життєвий та творчий шлях Амвросія Метлинського можна дізнатися з Вікіпедії
(**) Так колись жартома зауважив Митець (Лесь Подерв'янський) у своїй п'єсі «Король Літр», кепкуючи над митцями й зокрема над самим собою.
(***) Цей нарис є продовженням мого циклу есеїв про Степана Руданського. Перший нарис із цієї серії — «Вічний Маестро та Козак Вінок, або Повій, вітре, на Вкраїну»
(****) Додатково я рекомендую тим, кого зацікавив життєвий та творчий шлях Степана Руданського, переглянути наступні матеріали:
https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/yaltinskiy-poetolikar
https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/doktor-borzhkovskiy-iz-rodu-rudanskih-slidami-predkiv
