Але з усмішок, із потисків рук,
З брехні, убитої наповал
Історія, найскладніша з наук,
Обчислює зоряний інтеграл
Ліна Костенко
В далекому 1838 році американських індіанців черокі змусили стати на «дорогу сліз». Так історики назвали їхній скорботний шлях вимушеного переселення з рідних осель у Джорджії та передгір'ях Аппалачів до резервації в необжитих непривітних землях на Заході, в Оклахомі.
Фактично, це був акт геноциду тодішнього федерального уряду США проти одного з корінних народів Америки. Черокі були виселені зі своїх осель примусом і майже без речей, і вони повинні були долати майже 800 миль скорботного шляху під конвоєм озброєних білих ополченців та вояків, без достатніх засобів виживання. В них не було навіть укрить чи ковдр, аби врятуватися від холоду. Тоді загинуло майже 50% тогочасної популяції черокі.
… У якийсь момент часу туга стала нестерпною. Жінки черокі оплакували своїх загиблих та ще живих, але ледь дихаючих діточок. Без сил і без надії падали на землю чоловіки. І тоді старійшини черокі зрозуміли, що це майже кінець. Кінець життєвого шляху їхньої гордої нації. Кінець, який могло відвернути лише диво. І вони вночі таємно помолилися Небожителю (ga lv la di e hi). Вони просили дати надію зневіреним людям, втішити сльози матерів, дати їм силу зберегти живими маленьких дітей, щоб нація черокі могла згодом відродитися в новому місці. Вони просили дати їм знак, який поверне людям віру в майбутнє.
І диво сталося. На ранок долина, де напередодні жінки оплакували своїх дітей, та увесь шлях позаду колони черокі вкрився білими квітами. Це були дикі троянди, квітки яких мали сім білих пелюсток (за числом головних родів нації черокі) та золоту серцевину (знак родючості й золотоносності їхніх рідних земель у Джорджії). Старійшини наказали своїм людям озирнутися назад. Білі троянди розкривалися на невеликих кущах на очах зневірених людей, повертаючи їм сили й надію. Після цього нація черокі рушила вперед, і далі дорогою їм теж траплялися білі троянди. І хоча попереду було ще багато випробувань, скорбот і втрат, черокі досягли кінцевої точки свого шляху в Оклахомі й започаткували відродження своєї нації.
Чому ця легенда цікава й важлива для сучасних українців? Тому що надія, подарована свого часу індіанцям черокі білими трояндами, мала прямий вплив на історію України. 18 лютого 1952 року, приблизно через 114 років після виходу індіанців черокі на скорботну «дорогу сліз», серед них народився маленький хлопчик на ім'я Джеймс Мейс. З часом він став істориком, політологом, журналістом, професором Києво-Могилянської академії та правдолюбом, життєвою місією якого стало дослідження Голодомору в Україні. Він був автором того нашумілого звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932—1933 років.
У зворушливій статті про Джеймса Мейса «Ми з тобою однієї крові» подано чудову квінтесенцію його життя у вигляді 5 тез «Що означає бути Мейсом?»
- Бути Мейсом – це означає народитися індіанцем
- Бути Мейсом — це означає зробити кар'єру в США
- Бути Мейсом – це означає жити в Києві на Троєщині
- Бути Мейсом – це означає вміння чути голоси померлих
- Бути Мейсом – це означає померти українцем
І справді, карколомна траєкторія його долі може стати сюжетом для першокласного трилеру. В житті Джеймса Мейса траплялося багато на перший погляд випадкових подій та збігів обставин, які складалися в дивовижне й невипадкове мереживо його долі. Наприклад,
- Коли він ще був молодим дослідником з модним у ті часи на Заході сентиментом до соціалістичних ідей, зустріч із видатним вченим Романом Шпорлюком спрямувала його науковий інтерес до дослідження українського націонал-комунізму та подальшого занурення в героїчну й трагічну історію України ХХ століття.
- Джеймс Мейс опинився на «вістрі атаки» у дослідженнях Голодомору 1932-1933 років в Україні (як у складі комісії Конгресу США, так і як постачальник фактологічних матеріалів Роберту Конквесту , британському дипломату й письменнику, що написав книгу «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор»). Але це сталося не тільки тому, що він був знаним дослідником української історії, але й тому, що в той час було необхідно, щоб об'єктивні факти були представлені людиною, що не була пов'язана походженням з українською діаспорою в Північній Америці.
- Його одвічний пошук правди, якою б важкою і незручної вона була, вплинув на успішність роботи комісії Мейса (саме так неофіційно називали ту комісію Конгресу США). Зібрані ним документальні свідчення й факти показали трагедію українського народу з точністю й однозначністю доведення математичної теореми. Це, своєю чергою, відчинило брами для настання інших подій — подання урядом США офіційної ноти протесту до посольства СРСР та початку всесвітнього розголосу про жахливий Голодомор в Україні, який до того радянське керівництво та НКВС протягом 50 років успішно приховували (як від мешканців СРСР, так і від світової спільноти).
- Правдолюбство та проукраїнська (й антисталінська та антирадянська) позиція Джеймса Мейса призвели до появи у нього впливових ворогів на Капітолійському пагорбі та в наукових колах Північної Америки (там було занадто багато прихильників соціалістичних ідей та навіть таємних прихильників радянської системи). В кулуарах дехто навіть закидав йому підтримку фашистських колабораціоністів. В результаті, на початку дев'яностих, після припинення роботи комісії Конгресу, йому кілька разів відмовили в наданні нової роботи в США під різними надуманими приводами.
- Криза в кар'єрі збіглася з особистою драмою (розлучення в першому шлюбі), і це стало відправною точкою для прийняття Джеймсом Мейсом доленосного рішення – переїзду до України.
- У Радянській Україні, після отримання офіційної ноти від уряду США, особисто Щербицький наказав декільком історикам підготувати спростування фактів, викладених у звіті комісії Мейса. Серед тих, кого включили в цей пропагандистський спектакль, був Станіслав Кульчицький. Після приїзду Джеймса Мейса до України на початку дев'яностих років вони стали друзями й соратниками. Станіслав Кульчицький став щирим популяризатором Джеймса Мейса та його титанічних зусиль з розвіювання туману брехні й дезінформації навколо теми Голодомору.
- Його зустріч із другою дружиною – письменницею Наталею Дзюбенко-Мейс – теж була сповнена цікавих випадковостей. Дві непересічні творчі особистості, що пережили не одну власну драму, стали однодумцями, подарували одне одному щастя і були разом в осінню пору свого життя.
- В Україні, попри сподівання Джеймса Мейса, в 1993-2004 роках було занадто мало однодумців, що розуміли та підтримували його. Земля обітована з його мрій не стала прихильною до нього. Попри це, він розкрився як видатний український публіцист, вихователь цілої плеяди майбутніх українських політичних і громадських діячів, редактор англомовної версії газети «День» та популяризатор історичної правди про Голодомор (як в Україні, так і за її межами)
- Джеймс Мейс вважав себе продовжувачем справи британського журналіста Гарета Джонса, який відвідав декілька регіонів радянської Україні власне під час Голодомору 1932-1933 років та видав низку правдивих репортажів про це жахіття у західних виданнях за гарячими слідами. І справді, в чомусь долі цих правдолюбів мали подібність. Гарет Джонс зазнав остракізму з боку респектабельних журналістів-негідників та політиків, що ратували за примирення з СРСР у ті часи, а потім загинув за загадкових обставин десь у глибині Маньчжурії (і дехто небезпідставно підозрював тоді в цьому помсту з боку НКВС). Джеймс Мейс помер від загострення захворювань, що зломили його після жорстокого побиття хуліганом (це побиття виглядало неначе побутовий конфлікт, але надто зухвало все було зроблено, аби не замислюватися про можливу роль в організації того зловісного побиття «консервних банок» нащадків НКВС )
- Джеймс Мейс написав зворушливу статтю «Свічка у вікні» за рік і декілька місяців до своєї смерті. Він не побачив втілення своєї пропозиції, але зараз свічки пам'яті спалахкують у вікнах багатьох українських осель щочетверту суботу листопада.
А ще Джеймс Мейс був пророком. Щоправда, його пророцтва ґрунтувалися на глибокому системному аналізі. Зокрема, він ще наприкінці 1990-х років передбачив
- нинішню криваву війну з Росією
- зухвалість Росії, що скористається кримською картою за першої ліпшої нагоди (реально це сталося 2014 року)
- доленосність саме українського (а не балканського) питання для майбутнього цілої Європи
Аби повною мірою осягнути життєвий шлях та доробок Джеймса Мейса, а також його місію з дослідження українського Голодомору, нам потрібно пам'ятати про його індіанське коріння. Його вдова Наталя Дзюбенко-Мейс підкреслювала у спогадах, що він завжди мислив і діяв як індіанець.
- Для нього була живою легендарна постать вождя й творця писемності черокі Секвої (найближчий друг Джеймсового батька був його прямим нащадком).
- У свідомості Джеймса Мейса жили оповідання про червоні запашні полуниці, що припинили першу подружню сварку поміж чоловіком і жінкою-прародителями черокі, про сімох хлопчиків, що стали зірками Плеяд, і про білолицих місяцеоких попередників індіанців.
- Для нього була живою трагедія геноциду власного народу, що був змушений залишити свої домівки та попрямувати «дорогою сліз» на захід до Оклахоми, втративши від голоду, холоду й тяжких умов переходу більше ніж половину своєї тодішньої популяції. І він знав про ті легендарні білі троянди надії.
- Джеймс Мейс був морально готовий до досліджень геноциду (і зокрема – Голодомору українців) через те, що з дитинства знав про трагічну історію й «дорогу сліз» свого народу.
- Індіанці мають природний хист чути тонкі світи померлих. І тому, коли Джеймс Мейс писав про те, що наші померлі покликали його, аби він доніс їх голос до живих нащадків, це була не просто красива метафора. Це було містичне переживання, яке докорінно змінило життя Джеймса Мейса, раз і назавжди.
- Індіанці є містиками. І Джеймс Мейс зробив містичне диво, коли запропонований ним звичай запалювати свічки пам'яті в оселях на спомин замордованих Голодомором предків почав жити й вкорінюватися в нашій культурі. Так диво, що уособили білі троянди надії, продовжилося новим дивом.
Джеймс Мейс був нашим професором в Академії. Ми пам'ятаємо його як надзвичайно скромну, але всебічно ерудовану й освічену людину. Він був не просто викладачем, а наставником, що намагався передати нам свою мудрість. Він також знав, що Україні доведеться ще довго позбуватися постгеноцидного синдрому, і покладав надію на молоде покоління, яке і виховував.
Зоряний інтеграл Джеймса Мейса виявився надзвичайно складним обчисленням. Донедавна постать шляхетного індіанця з українським серцем була невідомою широкому загалу наших співвітчизників, попри численні газетні публікації та кінофільми про нього. Але сьогодні я помічаю паростки надії. Протягом останніх кількох років з'явилося декілька зворушливих матеріалів, що відкривають нам особистість Джеймса Мейса (наприклад, «Велич та трагедія Джеймса Мейса', «Людський вимір Джеймса Мейса» тощо). В 2016 році на екрани вийшов другий фільм про нього «Джеймс Мейс. Траєкторія долі» — фільм, що, на відміну від першого, невдалого, змальовує перед нами живу людину — велетня духу, талановитого вченого, правдолюба та водночас скромного освіченого інтелігента, що випередив свій час, зазнав різноманітних страждань та утисків, але відчув і попри все виконав свою життєву місію. Його вдова і вірна соратниця Наталя Дзюбенко-Мейс упорядкувала й підготувала до видання книгу Джеймса Мейса «Україна: матеріалізація привидів».
Повість про двох журналістів, яку я вважаю духовним заповітом Джеймса Мейса та абсолютно необхідним для читання кожним освіченим українцем, вплинула щонайменше на декого з наших теперішніх папарацці (принаймні, я бачу ознаки цього у телевізійних програмах Романа Скрипіна та Яніни Соколової, полум'яних дописах Віталія Гайдукевича, публіцистичних есеях Андрія Любки та багатогранному доробку Євгена Федченка, його співробітників у проекті StopFake.org та вихованців його Школи журналістики в Києво-Могилянській Академії).
Зараз студенти Джеймса Мейса увійшли до пори соціальної зрілості й почали впливати на життя в країні. Ростислав Павленко (якого він колись назвав одним із найталановитіших своїх учнів), ставши радником Президента, зробив вагомий внесок у здобуття Томосу Православною Церквою України. У Верховній Раді працює Оксана Сироїд, у Київраді — Олеся Пинзеник. Багато інших його студентів обіймають важливі посади в громадських і міжнародних організаціях, бізнесі, журналістиці та наукових колах.
Під час щорічних акцій «Запали свічку» останньої суботи листопада свічки пам'яті запалюються в багатьох оселях українців. Найбільшою свічкою, що застигла в камені, стала будівля Меморіалу Голодомору в Києві. Свічки також запалюють під час поминальних і жалобних церемоній за нашими загиблими на Сході вояками.
... Працюючи останні десять років свого життя в Україні та повсякчас стикаючись з ворожістю проросійських манкуртів і байдужістю пересічних посполитих нашого постгеноцидного суспільства, Джеймс Мейс неодноразово замислювався над тим, чи був потрібний його переїзд Україні і чи будуть про нього згадувати тут. Саме тому я пропоную 3 травня, у день його смерті, вставити в петлиці нашого одягу бутоньєрки з білих троянд або ж поставити ці квіти до ваз у наших оселях — ті самі білі троянди надії з легенди черокі. Це буде правдивим вшануванням пам'яті видатного політолога, історика, педагога та журналіста з надзвичайно високими етичними стандартами та Україною в серці. Це буде знаком нашої дотичності до дивовижної історії індіанця, що прийшов до нас, аби ми згадали своїх померлих та самих себе. Зрештою, це буде гідним нашої самоповаги.
16-20.03.2019
Посилання
- Заголовкове фото запозичено з https://www.radiosvoboda.org/
- В есе використано фото Джеймса Мейса, оприлюднені в https://focus.ua/long/333110/
- Фото бутоньєрки з білими трояндами запозичено з https://swensonandsilacciflowers.com/
- Фото троянди черокі та індіанців на шляху сліз взято з https://rosemary.moscow/rosa-laevigata.html
