Травень був досить гучним і страшним для всієї України. Минулого місяця Росія запустила 185 ракет і 381 дронів-камікадзе по нашій країні, причому величезна кількість з них була спрямована на моє рідне місто, Київ. Абсолютна більшість атак на українську столицю сталася посеред ночі.
Позбавлення сну, терор, руйнування і смерть невинних людей нависають над Україною кожного дня. Мій тато жартує, що російські ракети мчать до нашого міста з настанням ночі, як вампіри у фільмах жахів. Сміх в обличчя небезпеці допомагає лишатися при здоровому глузді в умовах постійного стресу. Ми жартуємо над нашим життям щосили, але в глибині душі розбиваємося, як порцелянова ваза, від кожного вибуху, що лунає над головою.
Минулого року, коли російські війська наблизилися до Києва і намагалися оточити місто, потужні вибухи почали лунати з різних напрямків щогодини, день за днем, тижнями поспіль. Ми навчилися відрізняти артилерійський обстріл на відстані від звуків вибухів, спричинених танками, реактивними системами залпового вогню чи авіаударами. Ми ховалися в укриття, якщо вибухи були досить близько, з усіх сил намагаючись впоратися з нападами паніки і страху. Слухати звуки війни стало буденною справою, що могла врятувати життя.
З часом відчуття страху притупляється. Сьогодні, коли минуло вже більше року від початку вторгнення, він має інший смак. Страх більше не паралізує. Ми навчилися його контролювати, бо знаємо: якщо дозволити страху взяти гору в критичній ситуації, стає легше робити помилки, які можуть коштувати життя.
Сьогодні українська столиця знаходиться далеко від лінії фронту, але не є безпечним місцем для життя. Лише у травні місто зазнало 20 масованих ракетних обстрілів та атак дронів-камікадзе. Хоча українська протиповітряна оборона збила більшість повітряних цілей над Києвом минулого місяця, уламки перехоплених ракет і безпілотників зруйнували деякі житлові будинки, підпалили автомобілі і забрали життя мирних жителів. Минулого тижня в північно-східному районі Києва уламками збитої російської балістичної ракети було вбито матір та її дев'ятирічну доньку.
28 травня, далеко за північ, Росія кинула на українську столицю рекордну кількість дронів. Протиповітряній обороні довелося докласти чимало зусиль, щоб перехопити рій з 54 іранських дронів-камікадзе Shahed, які атакували Київ одночасно з півночі та півдня.
Моя сім'я живе недалеко від річки Дніпро. Зазвичай дрони літають низько над нею, щоб не потрапляти в поле зору зенітних систем. Кожного разу коли виє сирена повітряної тривоги, я прокидаюсь, одягаю штани і виходжу на вулицю, щоб дивитися в нічне небо і чекати. У таку ніч річка стає справжнім хайвеєм для шахедів.
О другій годині ночі настає зловісний момент. Коли змовкають сирени повітряної тривоги, ми лишаємося самі, віч-на-віч з небезпекою, що невблаганно наближається до наших домівок. Сонні тато, мама і я стоїмо на ґанку і дивимося в зоряну ніч, розсічену бурштиновим променем прожектора, який виловлює безпілотники з темряви.
Я прокручую в телефоні стрічки телеграм-каналів. Всі вони повідомляють, що українська ППО вже активно працює в Київській області, збиваючи безпілотники, які прямують до мого району з півдня.
За хвилину-дві ми чуємо потужні вибухи вдалині. А потім — дзижчання шахедів, які ковзають над річкою у темряві. В Україні їх називають мопедами, бо звучать вони як моторолери чи моторні човни. Колись теплі літні ночі були сповнені цим дзижчанням, але тоді це не означало, що наближається смертельна загроза. Тепер все змінилося, але пам'ять про старі добрі часи не дає спокою, шепочучи: розслабся, десь там мчить моторний човен, на борту дівчата співають пісень, п'ють шампанське і сміються, нічого страшного не відбувається.
Раптом в нічному небі лунає потужний вибух. Зенітна установка, найімовірніше, Гепард німецького виробництва, починає стріляти в повітря червоними трасуючими снарядами. Таке враження, ніби вона полює на дрони прямо з сусіднього будинку.
Громові залпи розфарбовують ніч у білий колір яскравими спалахами, що освітлюють все навколо, ніби вдень. Я бачу кожну зморшку на обличчі мого батька, який чимдуж біжить до нас з матір'ю, поки дрон-камікадзе підбивають і він вибухає в небі на моїх очах. Шахед перетворюється на гігантську вогняну кулю, що падає вниз, ніби у сповільненій зйомці якогось фільму. Вибухова хвиля б'є в обличчя, а батько штовхає нас назад у будинок.
За мить ми всі опиняємося в коридорі, наші серця прискорено б'ються, поки гепарди продовжують стріляти у темряві. Невдовзі лунає ще один вибух, ближче за попередній. Вхідні двері відчиняються самі собою і грюкають об стіну. Я відчуваю, як земля вібрує під моїми ногами. Ми дивимося одне на одного, думаючи, якми ж ідіотами треба бути, аби не сховатися ще до початку цієї божевільної атаки.
Наступної миті ми чуємо, як прямо над нашим будинком пролітає мопед. Якщо зараз ППО його зіб'є, уламки впадуть прямо нам на голови. Ми затамовуємо подих і завмираємо. Час зупиняється. Слава Богу, Гепард мовчить. За хвилину наш район стрясає потужний вибух. Вдалині чутно дзижчання. Воно наближається.
Ми вирішуємо бігти в укриття, доки не пізно. До найближчого бомбосховища 100 метрів. Червоні та жовті трасуючі снаряди розлітаються звідусіль, наче феєрверк. Падає ще один шахед, підпалюючи будинок на горизонті. Ніч знову стає днем. Від вибуху в мене закладає вуха.
У бомбосховищі повно людей. Діти сплять у кутку, ніби нічого страшного не відбувається. На вулиці лунає вибух за вибухом. У них вкрали дитинство.
О четвертій годині ранку все завершується. Ми виходимо з бомбосховища і повертаємось додому, прекрасно розуміючи, що наступний день може бути нічим не кращим за цей.
За кілька годин мільйони таких, як ми, прокинуться і підуть на роботу, незважаючи на російський терор. Щоб платити податки. Щоб підтримувати один одного. Щоб жертвувати кошти на українську армію, що захищає країну, яку ми любимо. Щоб показати ворогу, що бомби замість сердець не роблять його сильнішим за нас.
