Gala Kavun: Як український карнавал замінили боями «стінка на стінку», а вареники «блінами»

Тема питомих традицій в Україні — досить складна, як і загалом питання ідентичності, до якої ми намагаємося повернутися після радянського летаргічного сну, навіть не впродовж крайніх тридцяти років, а лише впродовж п'яти. З одного боку нам не хочеться віддавати своє тільки через те, що цим — іноді без дозволу чи хоча б логічного обґрунтування — користується хтось іще. З іншого — хочеться зрозуміти, що можна вважати дійсно «нашим». Традиції тих народів, які формували український етнос, або вплетені у сучасне життя звичаї інших народів, що жили на території України, або язичницькі символи (якщо ми зараз є християнами, мусульманами, юдеями або ж атеїстами) — все це — «наше»?

Звичайно, наше. Таке ж наше, як слова «майдан», «тютюн», «козак», «чабан»... «кавун», які ми отримали від тюркомовних народів. Так само, як українські слова «вишня», «овес», «солома», «смола», «плуг» пристосувалися до тюркських мов і стали їхніми. Адже відбувалися певні історичні процеси, спілкування, культурний обмін, нашаровувались вірування, символіка.

Але за радянського часу мало місце неприродне, штучне створення традицій, коли поступальний хід історії і лад просто перервалися. Так, українська культура потерпала і раніше, але новостворена радянська держава пішла у цьому питанні дійсно дуже далеко. Справа в тому, що в СРСР прагнули перемолотити питомі традиції декількох народів і випрацювати щось спільне і єдино вірне для всіх. Спільні дати, які мали відзначати навіть ті, хто раніше цього не робив. Спільні традиції, яких раніше не було. Штучна історія, яка ніби-то об'єднувала всіх спільними ідеями і символами. Штучний напрямок у мистецтві — соцреалізм. В союзі, зрештою, таким чином намагались створити нову національність — радянську людину. А з декого вийшов цілий новий вид — хомо совєтікус.

Ясна річ, для цього потрібні були і спільні свята. Зважаючи на те, що у багатьох народів була традиція прощатися із зимою і зустрічати весну, можна було відкопати на цьому полі певні об'єднавчі символи. Однак основою загальнорадянського свята стала саме російська Маслєніца. Тут вже з'явилась відповідна легенда про спільне коріння, вчергове переписалась історія — навіть сучасні росіяни посилаються на Літопис Нестора, зазначаючи, що він згадував про Маслєніцу в Києві, описуючи події 1090 року. Однак ні яку Маслєніцу літописець насправді не згадує. В тексті присутнє слово «м'ясопуст». Традиційно ж м'ясопусна неділя передує сиропусній. А от вже «Сиропуст» — це і є назва питомого для України свята, яке за радянського часу замінили словом «Маслєніца», накидавши разом з ним і чужої для нас символіки.

Люди, які звикли до певних норм і традицій, запроваджених за Радянського Союзу, іноді гостро реагують на розвіювання міфів. Виникає когнітивний дисонанс (як шкода, що це словосполучення стало таким попсовим) — справжній внутрішній конфлікт між правдою, яку намагаються донести, і тими усталеними уявленнями, які нав'язувалися десятиріччями. Це викликає стрес і спротив. Хтось навіть каже, що, нехай це не така давня, але теж — традиція. Просто їй не тисячу років, а сімдесят чи сто. Хтось стверджує, що він або вона вже у третьому поколінні на початку весни поїдає млинці кілограмами і не треба вказувати, як і що їм святкувати. Подекуди чути, що не варто відмовлятися від Маслєніци, бо це і наші традиції також.

Я не закликаю відмовлятися, я пропоную відділяти в загальному традиції від суто штучних явищ, насаджених радянською владою. Втім, тут варто відзначити, що навіть за радянського часу далеко не всюди Маслєніца святкувалася з таким розмахом, як у наш час в деяких українських містах.

А тим часом Маслєніца (або лайтовий, перекладений українською варіант — Масляна) і Сиропуст (Масниця, Колодій) передовсім відрізняються своїми сутностями, коли хочете — сенсом.

Чому? Якщо пірнути у глибокі історичні води і намацати там коріння свята, то прийдемо до визначення «Колодій». Це язичницький праобраз дійства, яке зрештою знайшло своє відображення і у часи християнства. Ймовірно, спочатку це було свято приходу весни, нового року, початку нових природних циклів, народження нового божества. Пізніше воно органічно вплелося у християнські передпостові звичаї. Однак деякі традиції лишилися настільки язичницькими, що дивно й уявляти їх у контексті християнства.

Візьмемо хоча б той цикл, який «проживає» за Сиропусний тиждень символ свята — колодка. В понеділок відбувається народження Колодія, його сповивають, у вівторок — хрестять, у середу — відзначають похрестини. У четвер колодка помирає. У п'ятницю її ховають, а у суботу оплакують. В неділю з колодкою розігрують різні сцени, прив'язують її неодруженим хлопцям (рідше дівчатам) до руки чи ноги зі словами «Не женився єси, то колодку носи!» Зазвичай, всі обряди проводили молодиці, які нещодавно взяли шлюб. При цьому розігрувалися справжні інтермедії з переодяганнями, люди ходили одне до одного в гості, святкували.

Цікаво, що обрядовість Колодія зустрічається лише в Україні та деяких регіонах Білорусі.

Свято має чіткий заклик до примирення та любові. Всі хотіли зустріти весну (вважайте, Новий рік) у мирі, із залагодженими непорозуміннями та завершеними справами. Тому просили одне у одного пробачення, замирювалися. Окрім того, і у християнській традиції було важливо розпочати піст зі світлими думками і легкою душею, не обтяженою образами і почуттям провини.

Російська ж Маслєніца — це щось зовсім інше. У давнину в Московському царстві це свято традиційно відзначали кулачними бійками, боями «стінка на стінку», шаленими катанням на санках, запряжених кіньми, спалюванням опудала.

Зображення маслєнічної бійки «стінка на стінку» в Росії з XVIII ст.

Поширеною також була і лишається народна «забава», у якій учасники дійства — зазвичай молоді чоловіки — спочатку будують снігове містечко, а пізніше, розділившись на групи, беруть його штурмом. Насправді зазвичай таким чином влаштовувалося справжнє побоїще, що закінчувалося переломами і множинними травмами.

Московити цими днями також поминали предків, звідси йде традиція розпалювати високе багаття, абсолютно не властиве для українських земель у Сиропусний тиждень.

Справа в тому, що на російських теренах існувала традиція «гріти покійників». Тобто розпалювати багаття на найбільші свята і припрошувати таким чином до столу душі (духи) померлих родичів.

Певним чином Маслєніца і Сиропуст (або Колодій) — це протилежні за змістом свята. Колодій — це, швидше, про народження, відродження, пробудження; Сиропуст, що з нього вийшов — про примирення і прощення — все це не відповідає обрядовості Маслєніци.

Поряд з цим духовним сенсом вже вторинний, але теж надзвичайно важливий — їжа. Важливий передовсім через те, що несе в собі відповідну символіку і відображає духовну традицію у цілком матеріальних речах.

Сиропуст — це справжній карнавал (від латинського "carne vale" — «м'ясо, прощавай»). Так, так, саме з приводу прощання з м'ясом і входженням у піст відбуваються карнавали у західному світі — зокрема, в Ріо та Венеції. З цього ж приводу християни в Україні святкують Сиропуст, коли від м'яса вже потрібно відмовитися, а молочні продукти ще можна їсти досхочу. Нічого дивного у цих паралелях немає. Особливо, якщо згадаємо інтермедії з переодяганнями, про які йшлося раніше. Взаємодія із західним світом у нас історично була не меншою, ніж із східним сусідом.

В Україні їжа у Сиропуст була дуже різноманітною. Зокрема, готували вареники, сирники, пиріжки із солодкою серединкою, малаї із домашнім сиром, налисники із багатою начинкою. Все це добре змащувалося сметаною і маслом. Звідси ще одна назва свята, яку подекуди можна зустріти, — Масниця (від слова «масний», тобто «жирний»).

Пусті млинці ж, які сьогодні багато хто вважає символом Сиропусту, готували тільки в деяких прикордонних з Московією районах, щоправда ними там не обмежувалися. Млинці перед постом — це суто російська традиція, адже, як стверджують етнографи, у московитів то була поминальна їжа. Тут наклалось декілька символів: і похорон зими, і поминання померлих родичів, про яке вже йшлося раніше.

В Україні стіл на Колодія був по-справжньому багатий. Чого тільки не вигадували господині! Варили молочні киселі та каші, запікали різну пасту (тісто), наприклад, робили солодку запіканку з локшини та яєць. Або ж викладали вареники з сиром у глиняні горщики, заливали сметаною, засипали цукром, іноді додавали яблука, горіхи та різні спеції — і запікали у печі до скоринки. Виходила дуже вишукана страва, більше схожа до італійських солодких канелоні, ніж до традиційної маслєнічної їжі у росіян. Але і з власним колоритом.

У різних регіонах страви могли дещо відрізнятися. Дружина мого дідуся, з якою я в дитинстві провела багато щирих бесід за плетінням вінків та вишиванням, розповідала мені, які страви готували на Херсонщині, коли вона була малою. Видатної вишивальниці з мене, правда, не вийшло, а от щодо страв, то я запам'ятала, що серед них центральне місце посідали жайворонки із здобного тіста та солодкі пиріжки із сирною начинкою. З останніми все зрозуміло — це досить розповсюджена страва для Сиропусту. А от жайворонки, вочевидь, були пов'язані саме із стародавніми звичаями закликання весни — їх також випікали у багатьох регіонах України до інших весняних та передвесняних дат, зокрема, Стрітення та Дня Усіх Святих.

Якщо ми відкинемо радянські навіювання і російське обмеження «блінами», то побачимо, наскільки український Колодій — колоритний і веселий, а Сиропуст — смачний і багатий. Святкуйте, частуйтесь, повертайте у своє життя наші питомі символи!

Bo&Ko/www.flickr.com