Я щітаю 200-ми рускими

На подвір'ї того, що колись називалося будинком, сидить жінка. Сидить і просто дивиться на згарище. В садочку, за невисоким парканчиком, серед каміння горить вогнище. На ньому — чайник.

- Добрий день! Вам потрібні продукти? Ми тут по хатах розносимо.

- Добрий день, дівчата. Якшо є, хіба лишнє. Бо нам туто видають обіди, але воно всьо сухе, желудок за два дні вже болить. Оно поставила зараз заварю щось рідке, — показує рукою в садочок.

- Два дні тільки шось видають?

- Може і раньше давали. Я не знаю. Я від родичів з Тернопільщини два дні як приїхала.

- А хата ваша? — киваю у сторону згарища.

- Хата моя. Приїхала — а нічого немає. Оце остався погрібок, то я в ньому сплю.

- То може вам якась ковдра треба?

- А я знаю? Може і треба... Я оце знаєте, шо думаю? Нас, як евакуірували, сказали взять саме нужне. Я оце тільки і вспіла, що взять документи і гроші та собаку одв'язать. А у мене син в автокатастрофі погиб декілька років тому, так я його фотографію не взяла. І тепер даже на фотографії його не побачу.

Жінка коротко схлипує і витирає очі краєм хустки.

Я дивлюся на руїни будинку і думаю, чи реально догребтися тут до тієї фотографії.

Жінка розповідає ще щось про село, сусідів, собаку, який весь цей час чекав її, про те, як стрибав від радості, коли її побачив.

Ставлю кульок з продуктами біля погрібця.

- Я отут залишу, добре?

- Ага, добре, дєвочки... Чуєте, ну, це ж жизнь. Треба ж і таке в ній пережить. Ви як щітаєте?