Gala Kavun: Справа у тому, чого більше ніколи не буде

Не спала всю ніч. А зранку, коли таки вдалося заснути, мій звір, як поторочений кричав, стрибав на ліжко, ліз мордочкою в лице — вона так себе ніколи не поводить доки я сплю.

Потім я прочитала повідомлення від подруги про те, що дамбу підірвано. Подумала, що це про уже ушкоджену дамбу в Карлівці на Донеччині. А згодом полетіли ці відео із милими мені обрисами.

Згадала, що десь під ранок написала давній подрузі, у якої рідні знаходяться в окупації, саме у зоні затоплення. Згадала, як тато подзвонив зранку 24 лютого і сказав, що над Каховською ГЕС підняли російське ганчірʼя. Згадала, як в дитинстві ми говорили про те, що, коли з дамбою щось станеться, вода напевно не зачепить Берислав, але Нову Каховку затопить. Згадала кадри підірваної радянцями 18 серпня 1941 року Дніпрогес.

Згадала, здається, кожен з тисяч разів, коли я переїжджала Дніпро тут. Як падало сонце на острівці на південь від греблі, якими чудернацькими були над нею хмари, як кричали мартини, як бурлила вода від роботи турбін.

Я знаю, що всі в шоці. Але розумію, що не всі однаково. Це моя чергова особиста драма на тлі великої національної трагедії.

Дніпро велика і широка річка. Водосховища на ній — бездонні. Велика вода наробить там великої біди. Людям і природі. Справа не тільки в греблі. Справа у тому, чого більше ніколи не буде.

Ми вже ніби нічому не повинні дивуватися. Але так не виходить. Людина завжди вірить у кращий варіант розвитку подій, навіть, якщо нібито готова до найгіршого. І це напевно добре. Неможливо жити в постійному очікуванні біди. Навіть, якщо у тебе над головою щоночі збивають ракети. Навіть, якщо одвічний ворог цапанув твою сімʼю за руки і ноги, забрав житло, рідних, друзів, дитинство.

Ти все одно живеш. Бо нічого не закінчено, доки ти не переможеш. Навіть, якщо ти більше ніколи не побачиш чогось дуже дорогого.