Gala Kavun: Пусте місце

- Ви із України, дєвочкі? — старший чоловік непримітної зовнішності крутиться навколо нас і ось вже хвилину прислухається до нашої розмови.
Ми сидимо в холі готелю після сніданку й плануємо дорогу додому через пункти, де маємо дозабирати мілітарку.
Якщо просидіти так надто довго, пусте місце навпроти тебе обов'язково хтось займе, розпочавши непотрібну бесіду.
- З України, — відповідаємо.
- І куда патом? Ви же понімаєтє, в Польше дєлать нєчева, нужно дальше — в Гєрманію.
- Ми їдемо додому.
- Ето куда ещьо? — він всідається на пусте місце навпроти.
- В Київ.
- Оттуда же всє бєгут! А ви возвращаєтєсь!
- А ми і не виїжджали. Ми тут у справах.
Далі чоловік довго розповідає про те, як добре жити у Німеччині на «пасобіє» і більше ні про що в житті не думати (відкидаючи безглуздість цієї сентенції загалом, він називає дуже смішні суми, вважаючи, що вражає нас ними). Якими хитрощами можна залишитись назавжди — він так і зробив ще двадцять років тому. Який хороший раввин у їхній громаді — курить, п'є і пише книжки. Розповідає про дешеві авіаквитки і як він декілька днів був на Сардинії, при цьому не змігши дозволити собі ні авто в оренду, ні таксі — «пасобіє», воно таке, а як ви собі, пане, думали? Апелює до нас різноманіттям продуктів, які приносять німецькі волонтери і яких точно (це не так, але він у цьому впевнений) немає в Україні.
Змучившись від обридлої проповіді, я просто встаю. Він робить відчайдушну спробу затримати нас і підвищує тон:
- Ви нє в ту сторону єдітє, дєвочкі!
- Та ні, ми якраз в ту сторону їдемо.
- Но нєт же! Нє в ту! Ви что там с автаматамі бєгать собралісь?
- Ну, коли треба буде…
Я вже йду до ліфта, чоловік не дає мені договорити. Він робить останню відчайдушну спробу:
- Мая работа памагать людям!
Я повертаюся лицем до чоловіка:
- А наш обов'язок — захищати свою країну.
За дзвянькотом ліфта доносяться ще якісь його питання, але вони зовсім неважливі. Бо ми — там, де маємо бути і робимо те, що маємо робити. А він лишиться пустим місцем на кріслі посеред холу в готелі.

Сьогодні майже кожен чоловік у моєму оточенні — воїн. Жінки — воїтельки або волонтерки. Ми іноді кажемо, що зробили свій вибір, але насправді ніякого вибору у нас не було. Словами Ольжича
«Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди — на сталь перекуті в огні,
Це люди — як брили камінні.
Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, —
Хто кров'ю і волею зціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.»

Вітаю вас, Люди!