Все ніби дуже просто: війна, що зараз триває, розпочалася не в 2014-му. Мова про 300-літнє протистояння. Крайні сто років триває її активна фаза з різноманітними загостреннями і військовими злочинами: геноцидами, різанинами, депортаціями, часто у співпраці з іншими країнами. Так, все просто і зрозуміло — і з мовою, і з культурою, і з незалежністю — але не для всіх.
Хтось ще говорить про дружбу з ерефією і вигоду від неї — ні, ні, не прокремлівські політики, а оті «просто люди», що живуть поряд. Хтось тужить за доларом по 8, який був при московських маріонетках (я навіть не буду багато розповідати про те, що економічно нічого доброго в тому не було, а штучне стримування курсу коштувало країні і платникам податків 18 млрд USD, про то вам розкажуть мудрі люди, які це досліджують — справа не в тім). Хтось розповідає про те, що йому смішно з нас — людей Середньовіччя, які радіють автокефалії. Комусь «какая разніца».
Все би було добре, та тільки мало хто з цих людей задумується над тим, що буде, як ми не виберемося з лещат імперії. Що може не бути відкритих кордонів, яким ми тішимося, можливості вести власну справу, яку ми часто не цінуємо або недооцінюємо, змоги знати власну мову і шанувати рідну культуру (і зараз для багатьох пострадянських країн все це — дійсність). А зрештою і хліба, який ви виростили власноруч бо імперія зажадає на ньому заробити, нагодувати тих, хто їй миліший, розрахуватися ним за власні борги, покарати вас. І спробуйте рипнутися — буде гірше. Таке вже було. І не так давно, як здається. Це було тоді, коли в США вже процвітало підприємництво і існувало поняття «фастфуд», а Європа влаштовувала мистецькі виставки, розвивала ресторанну культуру і будувала торгові центри.
І тоді також в Україні були люди, готові йти на поступки, були «втомленими від війни» і казали «давайте сидіти тихенько», «давайте підемо за ними, так вигідніше».
Так, мати власну державу — це важко, це величезна відповідальність, це важка робота, це боротьба, але тільки так можна захистити свій рід, свій дім, тільки так можна не дати ворогу спаплюжити, знеславити й загарбати, вкрасти пам'ять і знищити нас фізично.
Тільки так можна не допустити того, що сталося 85 років тому. У рамках вшанування жертв Голодомору 1932-33 років Український інститут національної пам'яті опублікував історію мого дорогого дідуся Василя Пилипенка. Це історія родини, яка вижила у Голодомор. Кому цікаво, почитати можна тут: https://85holodomor.in.ua/%d0%bf%d0%b0%d0%bc%d1%8f... як і багато інших розповідей.
Ці історії потрібно читати, навіть, якщо здається, що тема заїжджена, навіть, якщо страшно. Хоча б для того, щоб знати і розуміти, що таке справжній геноцид, а не той про який розповідають деякі хитромудрі політики і пишуть істеричні коментатори на FB. Бо ми про це забуваємо, хоч ніби і говоримо кожного року.
Але що говорити про історії чужих людей. Якщо ви хочете дізнатися і зрозуміти історію своєї країни, подивіться на свій рід. В Україні немає родини, яка б не постраждала в цій війні. Якщо ви думаєте, що ваша сім'я не така — значить ви не шукали.
А вони всі тут. Жертви Голодомору не лише 1932-33, а й 1921. Постраждалі від «комітетів бідноти», репресовані. Бо от же він — ваш прапрадід. Той, кому сказали віддати майно в колгосп, а він їм: «Навіть і не подумаю, я собі сам господар на своїй землі». І от він вже гине дорогою на заслання.
А от той прадід, що так не сказав, корову віддав, працював у колгоспі, але зміг домовитися з владою про збереження церковного майна, врятував ікону із зруйнованої більшовиками церкви. От вона, ця ікона — на полиці у вашої мами.
Ось тут — прадід вашого чоловіка, що загинув на підступах до Будапештського гетто. Відчайдух, що прикривав собою друзів, виніс з поля бою пораненого командира. Той, про якого імперія потім скаже, що змогла б і без нього. Не змогла б. Десятки тисяч євреїв Будапештського гетто побратими звільнили лише через декілька днів після його загибелі. Ви навіть знайдете місце його загибелі на карті, скажете «Як так може бути, ми ж гуляли тут декілька місяців тому і навіть не знали».
А тут — жертви операції «Вісла», одна родина — розділена двома країнами, двома ворожими режимами, ніби то не людські життя, а їх власність — бита, катована, виселена з власних хат.
От вони — десятки імен, різні прізвища, що склали ваш рід, поетичні назви сіл — Висока Гребля, Весела Долина... Ви будете їх з'єднувати, шукати зв'язки: ага, дядько бабці, брат прадіда. Наші, родина.
Ось вона — одна маленька сім'я, в маленькій квартирі, обкладеній книжками, архівними виписками і записаними спогадами, які страшно читати, з історією роду, на яку страшно обертатися. Але треба. Щоб все було просто. Просто і зрозуміло.
