Права — не даність, а система, боротьбу за яку потрібно підтримувати постійно

Це дуже добре видно сьогодні (ну, пощастило нам жити в таку епоху) в багатьох країнах світу, навіть у тих, які десятиліттями називали себе, та й більше чи менше заслужено вважалися цивілізованими. Те, що ми бачимо зараз — це значний відкат. Звичайно, найяскравіший приклад — це США, де після десятиліть прогресу в сфері прав людини коїться якась нереальна халепа, через яку мої контакти там воліють замість реакції на певні деструктивні процеси, написати «просто моліться за нашу країну». Насправді мені це прикро, бо такі слова говорять люди, які до останнього боролися і боряться за кращий світ, люди, які знають, хто ворог, а хто союзник. Але я пишу це зараз у знеструмленому Києві, читаючи новини з фронту, який наближається з декількох напрямків одразу, і мені є за що молитися. Не в образу моїм заокеанським друзям.

Те саме стосується, наприклад, і прав жінок. Буквально сьогодні знов прочитала: «Жінки вже можуть голосувати і навчатися — рівність досягнута, чого вам ще треба?» По-перше, не досягнута, бо щонайменше стосується не лише цих двох фактів. По-друге, рівність — це не пункт призначення. Це постійний процес. Бо варто лише трохи послабити увагу — і суспільство починає хитатися назад, у бік старих стереотипів, дискримінації, обмежень. Залишитись безправними можна будь-якої миті. І це не питання менталітету чи чогось подібного. Це реально питання постійної боротьби.

Те, що вважається досягнутим назавжди, може зникнути за одне голосування, за одну зміну політичного курсу, одним розчерком пера. Ніщо не є стабільним і гарантованим — саме через це боротьба за Справедливість повинна тривати постійно, а нашу пильність ніщо не має присипляти.

Права — це не константа. Це рівновага, яку треба тримати, підсилювати і захищати. І це завдання кожного, не лише тоді, коли ми бачимо відверту несправедливість, а й тоді, коли здається, що все вже добре у певній галузі. Особливо, тоді, коли все вже добре.

Зараз нам знову потрібно боротися за право бути почутими в світі, як нації, за права військових і ветеранів, за право жити гідно і на своїй землі, за право просто бути. І часто ця боротьба не лише процес зовнішній, вона відбувається і всередині. Всередині країни, всередині спільноти, всередині конкретної людини. Ця боротьба — це не протест заради протесту, це не війна заради війни, не опір заради опору. Це спосіб не дати світу скотитися в прірву. Навіть нашому окремому українському світу, навіть світу кожного з нас окремо.