От яка штука.
Перед нами оживає історія. Оживає мертвими тілами чудових українців, як би страшно це не звучало.
От тобі нові Батурини й Биківні. От тобі нові жертви репресій. От тобі катівні і кати. Все ті ж.
Мені казали, що все змінилося. Мені казали, що це було давно і ніколи не повториться. Мені казали, що не варто озиратися назад і так часто говорити про трагедії минувшини.
Ех, людоньки.
«Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя», — майже двісті років минуло, як це написав Тарас Григорович, а ми все там само.
І так, якщо я ще раз побачу і почую ці неадекватні вислови про те, що «от нарешті Харків і Херсон переживе те, що на Заході країни відбувалося сімдесят років тому», певно вже битиму на звук.
По-перше, бажати такого співгромадянам чи певним чином звинувачувати жертв російського нападу, виправдовуючи це якоюсь вигаданою історичною «справедливістю» — це вже поза межею добра і зла.
По-друге, шановні, Схід і Південь пережили Голодомори, примусову колективізацію, розкуркулення і найжорстокіші репресії. Моя родина все це пережила на Херсонщині.
Це в середовищі харківських студентів зародилося гасло «Слава Україні», а Степова дивізія, у якій воювали мої земляки сто років тому, зробили його військовим вітанням. І вже точно не Херсонщина, яка виходила з голими руками проти російських танків повинна доводити свою українськість. Це так, до слова.
Для тих, хто хоче знати більше про викладені вище факти, я посилання додала в текст. І реквізити додаю.
Нам потрібно екстреними темпами готувати військо до зими.
5168755460187145 (Приват)
4441114420794578 (Моно)
Patreon: https://www.patreon.com/ptbz
PayPal: [email protected]
